Материал: Системи соціального страхування зарубіжних країн - Навчальний посібник (Григораш Г.В.)


6.6. соціальне страхування в чилі

 

Пенсійне страхування

 

Найбільше зацікавлення для дослідників радикального досвіду пенсійної реформи викликає досвід Чилі країни, яка за короткий проміжок часу перейшла від розподільної систе­ми до змішаної з переважним розвитком накопичувальної си­стеми, та вирішила комплекс питань соціального захисту на­селення, зокрема, пенсійного забезпечення.

Пенсійна реформа в Чилі є однією з найбільш успішних. Мексика, Колумбія, Аргентина, Болівія, Перу та інші країни Латинської Америки впровадили чилійський досвід прове­дення пенсійної реформи. Ще до початку основних реформ у країні відбулися зміни в системі соціального забезпечення. Було запроваджено єдиний мінімальний розмір пенсії за ві­ком й інвалідністю для всіх професійних груп і спеціальні со­ціальні пенсії для окремих категорій незастрахованих осіб, підвищено до 60 років для чоловіків пенсійний вік. На почат­ку 1881 року уряд скоротив сумарні внески роботодавців і працівників до 20\% фонду заробітної плати в усі каси.

У середині 1981 року було здійснено реформу пенсійного страхування. Для переходу до нової системи випускаються особливі сертифікати - бони, що містять зобов'язання держа­ви перед пенсіонерами. Вони зараховуються на накопичу­вальні рахунки працівників, пропорційно їхньому внеску до розподільної системи, яка ґрунтується на методі капіталізації внесків. Зобов'язання старої системи вилучаються з держав­ного бюджету. Страхувальники отримують можливість напра­вляти свої внески (мінімум 10\% заробітної плати) до нових приватних страхових товариств адміністрації пенсійних фондів (АПФ). Роботодавці звільняються від сплати внесків до пенсійних фондів, але особам, які перейшли на нову систему страхування, підвищують розміри номінальної заробітної пла­ти (у середньому на 10\%). АПФ керують пенсійними фондами, вони не мають права використовувати кошти вкладників для покриття своїх витрат, з цією метою можна використовува­ти тільки комісійні збори. Три рази на рік АПФ надсилають вкладникам дані про акумульовані кошти та розмір комісій­них. Нова система передбачає, що кожен страхувальник отримав право вибору та заміни АПФ. Якщо ж страхувальник змінює страховика, то останній отримує накопичення, з яких повинна виплачуватися пенсія. Внески кожного страхуваль­ника нараховуються на індивідуальні рахунки. Накопичені капітали не лише задовольняють потреби пенсійного забезпе­чення, а й дають змогу спрямовувати надлишки на одержан­ня додаткового прибутку. У середньому, дохід на розміщених в пенсійних фондах кошти у 80-ті роки становив 14\%.

Тим громадянам країни, які не брали участі у страхуванні чи не мають необхідного страхового стажу, держава гарантує соціальну пенсію в розмірі 50\% від мінімальної пенсії. Міні­мальна пенсія для особи, яка сплачувала внески протягом 20 років, дорівнює 70\% від її середньої заробітної плати за останні 10 років, скоригованої з урахуванням інфляції.

Реєстрацію АПФ та перевірку їхньої фінансової діяльності здійснює спеціально створене управління АПФ. Можливості використання капіталів пенсійних фондів для накопичення мають певні обмеження. Перелік об'єктів вкладення регулю­ється спеціальними законодавчими актами та містить сім ка­тегорій: державні цінні папери, термінові банківські депози­ти, кредитні зобов'язання фінансових установ, акції держав­них і приватних компаній, акції акціонерних товариств відк­ритого типу. Усі вони, за винятком державних цінних папе­рів, проходять процедуру визначення ступеня ризику. Для за­безпечення реального захисту пенсійних накопичень грома­дян створено спеціальну комісію з ризику, яка зобов'язана оцінювати ризик вкладень у ту чи іншу сферу економіки й ро­зробляти рекомендації з інвестиційної політики. До складу комісії входять представники АПФ, банків, фінансових орга­нізацій, бірж і страхових компаній. Комісія щомісяця публікує результати своєї роботи. Об'єкти вкладень класифікуються у п'яти категоріях залежно від ступеня ризику. Максимальна частка інвестицій у різного роду об'єкти визначається Центральним банком Чилі. Так, частка коштів, що вкладені в державні цінні папери, не може бути більшою, ніж 50\% обсягу усіх вкладень, а в строкові депозитні вклади й акції, що ма­ють гарантії фінансових організацій, 30 і 40\% відповідно.

Одночасно з АПФ зберігається й стара система пенсійного забезпечення. За прогнозами, вона існуватиме приблизно до 2030 року. З 1988 року всі пенсійні каси об'єднані в одну; во­ни охоплюють 12\% робочої сили країни. До нової системи со­ціального страхування залучено 74\% робочої сили, її капітали становлять 18\% ВВП країни і 54\% усіх національних заоща­джень. Швидке зростання членів АПФ було забезпечено за ра­хунок того, що приплив нових членів до старих кас був закри­тий, а пенсії, що нараховувалися за новою системою виявили­ся в середньому на 20\% вищими, ніж за старою.

Держава через бони оформляє свої зобов'язання перед пенсіонерами з періодом їх погашення до 40 років. Фактично держава фінансує зароблені пенсійні права для всіх праців­ників і пенсіонерів, цілком відмовившись від пенсійних внес­ків.

Авторитарний режим забезпечує соціально-політичну ста­більність за умов обов'язкової участі всіх, хто працює в новій системі. Одночасно з пенсійною реформою відбувається лібе­ралізація та формування ринків капіталу всередині країни, що дає могутній імпульс розвиткові ринкової інфраструктури, сприяє появі нових фінансових інститутів. Створена в Чилі в першій половині 80-х років інфраструктура фінансових рин­ків зменшує ризики невиконання контрактів і сприяє досяг­ненню "прозорості" трансфертів. Сумарні зобов'язання чилій­ського уряду, пов'язані з реалізацією радикального варіанта пенсійної реформи, оцінюються у 80-100\% ВВП.

Нова чилійська система пенсійного страхування має низ­ку серйозних переваг порівняно зі старою: нижчий рівень внесків більші високі пенсії для застрахованих; свобода вибо­ру АПФ і виду пенсії (договір про страхування може передба­чати виплату пенсії довічно чи протягом визначеного строку, пенсіонер може відписати накопичений капітал чи вийти на пенсію достроково); урахування попередніх внесків; державні гарантії мінімальної пенсії; швидкий і простий спосіб нараху­вання пенсії.

Чилійська пенсійна система управляється приватними ор­ганізаціями, нею охоплено 95\% чилійських працівників. Вона вирізняється великою ефективністю приросту заощаджень, які за останні 20 років на 10\% перевищували інфляцію. Жод­на інша система не може похвалитися таким же результатом.

Вже у 1994 році активи НПФ складали більше 20 млрд. дол. США, що відповідало майже половині валового внутріш­нього продукту Чилі. На початок 2003 року ця сума склала вже 35 млн. дол. США. Крім того, 12 млн. дол. було передано компаніям, що спеціалізуються на страхуванні життя для за­безпечення пенсіонерів пенсією на все життя. Розвиток НПФ у Чилі мав позитивний вплив на економіку країни.

Проте є й негативні моменти:

1) зниження, особливо на початковому етапі, загальної ча­стки застрахованих (тільки 60\% населення, яке працює за наймом, стало учасниками НПФ, оскільки існує значна кіль­кість працівників, які не мають достатньої кількості коштів, щоб оплачувати страхові внески);

2)       велика кількість пенсіонерів, які одержують мінімальну пенсію (60\% пенсіонерів отримують мінімальну пенсію, що складає 70\% мінімальної заробітної плати) в перспективі (за оцінками експертів, половина осіб нині застрахованих) також будуть одержувати мінімальну пенсію;

3)       незабезпечення прожиткового мінімуму;

повне фінансування з бюджету соціальних пенсій (удві­чі менших за мінімальні) незважаючи на великі кошти, нако­пичені в АПФ;

вплив на внутрішній ринок капіталів пенсійних фондів значно менший за очікуваний;

високий рівень державних витрат на здійснення пен­сійної реформи.

У цілому, чилійський варіант реформ у такому вигляді не застосовувався в інших країнах.

По-перше, у Чилі реформування пенсійної системи відбу­валося під час панування авторитарного режиму. В умовах розвитку демократичних тенденцій перехід до нової системи пенсійного страхування, що зачіпає інтереси багатьох впли­вових верств суспільства, не може відбуватися без ретельного вивчення і згоди на те громадськості.

По-друге, досить високим є коефіцієнт співвідношення платників внесків і одержувачів пенсій у період реформуван­ня пенсійної системи (2:1). За іншої ситуації навантаження пенсійних зобов'язань на бюджет, за умов спрямування пере­важної маси внесків до приватних фондів, виявилося б для нього непосильним.

За умов поступового переходу дві пенсійні системи стара та нова певний час співіснують. Працівники сплачують вне­ски на накопичувальні персональні рахунки, одночасно від­раховуючи їх до розподільної системи. Це дає державі змогу в перші роки реформи здійснювати виплати з розподільної сис­теми, не залучаючи додаткових коштів з бюджету. Поступо­вість розширює можливості керування активами та пасивами пенсійної системи, що скорочує довгострокову потребу в бю­джетному фінансуванні перехідного процесу.

Принципова особливість поступової реформи полягає в тому, що за умов її реалізації, на відміну від радикального ва­ріанта, роль державного бюджету зводиться до мінімуму. Не­обхідною умовою цього є раціональна фінансова організація перехідного процесу, а також підтвердження державою своїх зобов'язань перед поколіннями, які працюють, у розумних межах. Держава зобов'язується здійснювати виплати не всім громадянам, які робили внески до державної пенсійної систе­ми, а лише тим, чиї накопичення недостатні для забезпечення визначеного гарантованого рівня пенсії. При цьому скорочу­ється потреба в бюджетному фінансуванні та прискорюється перехідний процес.

Дослідження світового досвіду функціонування та рефор­мування пенсійних систем дає підстави зробити такі виснов­ки.

Незважаючи на безліч правових норм, що регулюють пи­тання пенсійного забезпечення в різних країнах, кількість принципових концептуальних підходів до побудови систем пенсійного забезпечення є обмеженою.

Основу пенсійної системи більшості країн, або її перший рівень, становлять пенсії з обов'язкового пенсійного страху­вання. Водночас організація обов'язкового пенсійного страху­вання складається з двох різних концептуальних підходів. Один втілюється в класичній бісмарківській моделі -збереженні доходу після припинення трудової діяльності, дру­гий у не менш класичній моделі Лорда Беверіджа, що поля­гає в забезпеченні прожиткового мінімуму для всіх непраце­здатних громадян.

Необхідно використовувати принцип солідарності в дер­жавній пенсійній системі, оскільки головною метою першого рівня є забезпечення суспільно необхідного статусу для основ­ної маси літніх громадян. Нагромадження пенсійних коштів та їх використання для інвестицій в економіку є більш право­мірним у межах другого та третього рівнів пенсійної системи.

Розвиток багаторівневої пенсійної системи потребує чіт­кого усвідомлення різниці, що існує між професійним додат­ковим пенсійним забезпеченням і особистим пенсійним стра­хуванням громадян. Потрібно також враховувати цю різницю за умов законодавчого регулювання та брати до уваги те, що обидві ці форми є необхідними.

Пенсійна система в Чилі вважається найдорожчою у світі. Інвестиційні портфелі НПФ Чилі достатньо консервативні та недостатньо диверсифіковані, що не дозволяє їм досягати ви­сокого рівня дохідності.

Приватне медичне страхування

 

У 80-х рр. у Чилі, поряд із колективним страхуванням тру­дящих, було дозволено приватне медичне страхування, що сприяло модернізації приватного сектору охорони здоров'я, але через це суспільний сектор став відносно біднішим унас­лідок переходу лікарів до приватної практики.

В Аргентині та Колумбії у 80-х рр. розпочалась лібераліза­ція сектору медичного страхування, однак для того, щоб уни­кнути небажаного чилійського досвіду, у цих країнах стали застосовувати поліси.

Система приватного медичного страхування існує в Чилі з 1981 р., а з 1995 р. охоплює більше ніж чверть населення. Ос­новна увага приділяється стимулюючому впливу державного регулювання, що визначає напрями політики приватного ме­дичного страхування і його зв'язок з державною системою охорони здоров'я.

Нерівність у правах закриття полісів і необмежена можли­вість повернення до державної системи стають центральними функціональними елементами вищезазначеної системи. Біль­шість мешканців Чилі розглядає приватну систему як додат­ковий поліс для одержання амбулаторних послуг (незалежно від офіційно зазначених у ньому цілей), а не як систему, яка забезпечує повне покриття витрат.