Материал: Історія зарубежної літератури XX століття - Підручник (Давиденко Г. Й.)


3. вплив екзистенціалістських ідей на творчість а. камю

 

Альбер Камю 1913—1960 Письменник-філософ, драматург, суспільний діяч, Лауреат Нобелівської премії (1957).

Невелика за обсягом творча спадщина була ство­рена в основному, під час другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на її теми, що їх порушив письменник. А. Камю був од­ночасно письменником і філософом. Розмежувати ці два поняття, як дві сторони його таланту, просто неможливо. В обох своїх виявах він справив вели­кий вплив на розвиток європейської та світової культури.

Французький письменник Альбер Камю народи­вся 7 листопада 1913 року в місті Мондові (депар­таменті Алжиру, який був на той час французькою колонією). «Найбільшою моєю удачею був той факт, що я народився в Алжирі, — згадував незадовго до своєї смерті письменник. — Я не писав нічого, що так чи ін­акше не було б пов' язане з цією землею». Дружина народилася у небагатій родині сільськогосподарського французького робітника Люсьєна Камю та іспанки Катрін Сантес. Батько загинув у Марні під час I Світової війни, коли Альберу не було ще й року. Мати, малограмотна жінка, разом зі своїми синами (у Камю був старший брат Люсьєн) переїхала до міста Алжир, де влаштувалася прибиральницею у сім' ях ба­гатіїв. Дуже скоро жінка захворіла, стався крововилив у мозок, у результаті чого що вона стала напівнімою. В Алжирі родина жила у будинку бабусі, де мешкав дядько-інвалід. Хлопець зростав страшенних злиднях, проте це факт не сприяв усамітнен­ню письменника. Маленький Альбер захопив красою північноафриканського узбе­режжя, що було повною протилежністю його злободенному життю. Дитячі роки за­лишили глибокий слід у його душі: «Я перебував напівдороги між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, ніби все гаразд в історії і під сонцем. Сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, бо я його обожнював».

З 1918 по 1923 роки Альбер навчався у початковій школі у передмісті Алжиру, яку закінчив з відзнакою. Значний вплив на хлопця справив його шкільний учитель Луї Жермен, який, побачивши здібності дитини, як міг, допоміг йому. За підтримки Жермена Камю вдалося у 1923 році вступити до Алжирського ліцею Бюжо, до того ж вчитель добився, щоб хлопець отримував стипендію. Ытерес до навчання у май­бутнього письменника поєднувався із пристрасними заняттями спортом. Проте у 17 років хлопець захворів на туберкульоз і тому довелося на рік залишити навчання для тривалого лікування. Ця хвороба вилучила Камю із кола однолітків і, незважа­ючи на лікування, переслідувала усе життя, додаючи до фізичних ще й душевні страждання.

Восени 1931 року, повернувшись до ліцею, хлопець зблизився з учителем філо­софії і літератури Жаном Греньє, який справив великий вплив на розвиток світо­гляду майбутнього письменника. Серйозно захопившись філософією, він вперше спробував себе і в літературі. Перші статті і есе були опубліковані в ліцейному жу­рналі і торкалися проблем моралі та релігії, аналізу творів філософів Ніцше та Бер­гсона.

З 1932 року Камю навчався в Алжирському університеті, де протягом 5 років займався переважно вивченням філософії. Працюючи з різноманітною науковою літературою, він поступово увійшов у коло екзистенціалістських та релігійно-філософських ідей, у світ образів Ф. Достоєвського. Вражений романами російсь­кого письменника, філософ зауважив у своєму щоденнику: «Я зустрівся з творами Достоєвського, коли мені було двадцять років, і враження, які я пережив під час зустрічі, живуть і сьогодні, через двадцять років. я полюбив у Достоєвському того, хто зрозумів і найбільш глибоко відобразив нашу історичну долю». Альбер отримав диплом магістра філософії, мав можливість залишитися в аспірантурі, про­те цьому завадив туберкульоз.

Молодий філософ виявляв і неабияку громадську активність. З приходом Гітле-ра до влади він розпочав активну боротьбу проти фашизму. Його зацікавили питан­ня комунізму, виникло бажання вступити до комуністичної партії. Восени 1934 ро­ку Камю став членом алжирської секції компартії Франції, де залишався протягом трьох років.

Одночасно з початком суспільної діяльності письменник поглибив свої знання у галузі філософії екзистенціалізму. Створив свій театр, де виконував роль і драмату­рга, і режисера, і актора.

1934 року в житті Камю сталася ще одна щаслива подія — одруження з Сімо-ною Шє. Цей шлюб не можна було назвати цілком щасливим, оскільки вже через два роки подружжя розлучилося. Сталося це у 1936 року, під час подорожі по­дружжя Центральною Європою. У той час і сімейні негаразди. Камю посварився з дружиною, оскільки дізнався про її зраду (випадково перехопив листа, адресовано­го дружині). Одразу після повернення подружжя розлучилося. До сімейних про­блем додалися ще й інші. Через рік Альбера було звільнено із алжирської компартії, через його антифашистську пропагандистську роботу.

Однак ці невдачі не вплинули на розвиток творчості Камю. У другій половині 30-х років письменник розпочав роботу над філософсько-моральним есе «Міф про Сізіфа», романом «Щаслива смерть» (твір був надрукований у 1971 році), п'єсою «Калігула».

У 1940 році, не знайшовши роботи в Алжирі, він поїхав до Орана вчителювати. У грудні 1941 року одружився на Франсині Фор, з якою разом давав приватні уроки дітям оранців. Враження від цього міста лягли в основу роману «Чума» (1947).

У період фашистської окупації філософ брав активну участь у русі Опору, спів­працював з підпільною газетою «Бій», став учасником організації «Боротьба». Ра­зом з тим працював над закінченням повісті «Сторонній», яка була опублікована водночас з «Міфом про Сізіфа» у 1942 році у видавництві «Галлімар». У «Міфі про Сізіфа» автор вдало поєднав і порівняв абсурдність людського буття з працею міфі­чного Сізіфа. Герой міфа Сізіф приречений вести постійну боротьбу проти сил, з котрими не спроможний впоратися парадоксальним чином. Камю як філософ знайшов сенс у самій боротьбі. Спасіння, на його думку, полягало у щоденній ро­боті, а сенс життя — у діяльності.

Як драматург Камю допоміг у постановці драми «Калігула» і активно зайнявся журналістською діяльністю. Проте, незважаючи на постійну зайнятість, численні зустрічі і спілкування з багатьма людьми, Камю завжди надавав перевагу самотнос­ті. Причиною тому була тяжкий недуг. Періодично хвороба загострювалася і нага­дувала Камю про плинність життя і неминучість смерті. А все це забирало фізичні сили письменника. Ьольовашсть від світу, самотність притаманна і героєві повісті «Сторонній» — службовцеві Мерсо, образ якого автор змалював із себе. Усі свої переживання, почуття і думки Камю викладав на папері, будь-яким способом праг­нучи приховати від оточуючих внутрішній стан.

У 1947 році вийшов у світ роман «Чума», роботу над яким письменник розпочав ще у 1941 році, коли вчителював в Орані. Перший варіант твору вийшов 1943 року, але автора не задовольнив. Автор ще доопрацював твір і видав остаточний його ва­ріант. Роман «Чума» став своєрідним продовженням і розвитком ідей та роздумів письменника, що охопили його від початку творчості. Автор торкнувся проблеми вибору людини і розвінчив тему боротьби людства проти зла, невіддільного від буття. Назва твору символічна, оскільки чума — це абсурд, який осмислювався як форма існування зла, це трагічна людська доля, бо зло побороти і викорінити не­можливо.

У своїх ранніх працях письменник зображав абсурд не лише як характеристику людського буття, а й ту рису, яку неможливо перемогти. Тому у творах звучали дві найголовніші теми: абсурду, пов' язаного з негативними засадами («Сторонній»), та бунту, пов' язаного з позитивними засадами («Чума»). Пізніше, у 40—50 рр., Камю відмовився від абсурдного світосприйняття. Отож, прозаїк у зрілі роки —бунтів­ник, а наприкінці життя — людина, яка зізналася: «У глибині мого бунту дрімала покірливість». Творчість письменника, таким чином, являла собою своєрідну спі­раль, а саме:

I           — ПРОЛОГ — філософська концепція («Виворіт і лице» (1937));

II         — АБСУРД — показ і ствердження абсурдності життя («Калігула», «Сторон- ній» (1942), «Міф про Сізіфа» (1942));

III        — БУНТ — пошук сенсу життя навколо абсурдного світу («Чума» (1947), «Бунтівна людина» (1951));

!У — ВИГНАННЯ — розгубленість перед підступністю світу, глибокий скепсис («Падіння» (1956)).

У 1957 році французькому письменникові було присуджено Нобелівську премію «за великий вклад в літературу, за висвітлення значення людської совісті». Під час вручення премії представник Шведської академії Андрес Естерлінг відзначив, що «філософські погляди Камю народилися у гострому протиріччі між прийняттям зе­много існування та усвідомленням реальності смерті». У своїй промові письменник наголосив, що його творчість базувалася на бажанні «уникнути відвертої брехні та протистояти гнобленню. Я переконаний, що мистецтво — не забава на самоті, а засіб схвилювати якнайбільшу кількість людей, розгортаючи перед ними виняткові образи світових страждань та радощів.». Альбер Каммю мавграндіозні творчі плани (про це свідчили записи в щоденнику і спогади друзів), адже йому виповни­лося на той час лише 44 роки. Проте їм не судилося здійснитися. 4 грудня 1960 ро­ку Камю повертався із Прованса в Париж разом з видавцем Галлімаром та його ро­диною. Спочатку філософ хотів їхати потягом, але Галлімар переконав їхати з ним автомобілем. За 24 кілометри від міста Санса сталася аварія, в результаті якої відо­мий письменник помер на місці. Галлімар помер через кілька днів у лікарні, а його дружина і донька залишилися живими.

Через десять днів після загибелі про нього було опубліковано есе під назвою «Розум і ешафот», у якому письменника оголосили «класиком, одним із найбіль­ших моралістів». Відгукнувся на трагічну загибель і Жан Поль Сартр, який заува­жив, що про творчість являла собою самобутню лінію у французькій літературі.

Альбер Камю прожив усього 46 років. Про нього ще за життя вийшло чотири книги, але то були критичні нариси. Після смерті письменника з'явилися біографі­чні розвідки. Англійска журналістка і історик Герберт Р. Лоттман у 1978 видала біографію, а через два десятиріччя журналіст і письменник Олів' є Тодде написав нову біографію на 800 сторінках.

Ы'я лауреата Нобелівської премії Альбера Камю залишилося як в історії літера­тури, так і в історії філософії. Адже всі твори письменника були є філософськими за змістом, та високохудожніми за формою.

Найяскравіше погляди автора виявилися у повісті «Сторонній». Звичайно його визначають роман як, проте сам Камю шукав для своїх творів інші жанрові визна­чення — «міф», «хроніка». Ж. П. Сартр у 1943 році у своєму аналізі «Стороннього» наголосив, що книга написана в традиціях вольтерівських філософських повістей алегоричного змісту.

У центрі твору — образ дрібного службовця Мерсо, «вільного» від моральних норм і засудженого за вбивство.

Назва «сторонній» вживалася лише один раз — у заголовку, але це свідчило про її зв' язок з авторською ідеєю. Сторонній — байдужий до суспільних цінностей. Йому «чужі найелементарніші людські почуття». Сторонній — дивний, не такий, як усі; чужий, самотній, відчужений, тобто Людина абсурду.

Сюжет розбито на дві частини, тісно пов' язані між собою. У першій подано опис кількох останніх тижнів життя Мерсо до скоєння ним злочину. Сюжет другої складало слідство та суд, але під час них знову з' явилися ті ж події із життя героя протягом останніх тижнів. Друга частина віддзеркалювала першу.

Розповідь йшла від першої особи — головного героя Мерсо. Це дрібний служ­бовець, «вільний» від моральних норм, засуджений за вбивство.

Мерсо зовні такий, як і всі, — звичайна людина. Однак поведінка дещо дивна: його здається, мало зворушила смерть матері. Він відмовив від запропонованої пре­стижної роботи в Парижі, здав байдужим до шлюбу, відмовив підіграти адвокатові, щоб врятувати собі життя.

Герой не розділяв правил людського співжиття. Моральна свідомість відтіснена потягом до приємного (сон, їжа, близькість з жінками, відпочинок). Захоплювався природою, а тому став відкритим до неї але, закритим до суспільства.

Зіткнення Мерсов з судовою машиною перетворює його життя на життя злочи­нця. Він був не здатний аналізувати свої вчинки, бо жив інстинктами, а не розумом, висловлював лише жаль і не визнавав своєї провини. Поведінка Мерсо була абсур­дною, такою, як і поведінка суддів. Для суддів жити — значить ламати корисливу соціальну комедію. Вони шукали докази запеклої злочинності в біографії підсудно­го. На суді ставкою було життя підсудного, а це означало, що у суті справи судді так і не розібралися.

Незважаючи на відстороненість від суспільства, герой став частиною його, істо­тою соціальною. I після остаточного усвідомлення своєї приреченості Мерсо ска­зав: «Для повного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким са­мотнім, мені залишається побажати одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів — і хай вони зустрінуть мене криками ненависті». Хай це буде не­нависть, але це вже буде не самотність».

Проблема злочину та покарання, була розглянута автором нетрадиційно. Випад­ковий злочин він використовує як екстремальні умови для «стороннього», в яких герой має зробити вибір: або зі страху бути покараним — прийняти умови адвока­та — брехати, зрадити самому собі або загинути, залишаючись вірним собі. Автор виступив на захист особистості, та її права бути самою собою.

Пропонуючи ключ до розв' язання назви твору, А. Камю пояснив, що його «під­захисний» засуджений тому, що не прийняв гри тих, хто його оточував. Саме тому

Мерсо чужий суспільству, у якому він живе, одним словом, — сторонній: «Якщо Всесвіт раптово позбавляється як ілюзій, так і пізнання, людина стає в ньому сторонньою», — стверджував письменник. У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснював за чийсь рахунок. Художні особливості творчості А. Камю:

твори позбавлені конкретних ознак часу, а часто й місця дії;

середовище не відігравав особливої ролі, все залежало від того, який вибір зробила людина;

самотні герої діяли в атмосфері штучної духовної ізоляції;

творчість пронизана песимізмом і відчаєм: «Без відчаю в житті немає любові до життя».

У центрі уваги французького письменника завжди була людина. Російський лі­тературознавець В. Лакшин сказав так: «Його мучила і палила тривога за людей, подив їхньою безпечністю в головному, занепокоєння сенсом життя, що втрача­ється. І це при тому, що він не був аскетом. Навпаки, йому дано було гостре від­чуття, подесятерене сухотами. Чи не тому, що він так жадібно любив гарячу плоть життя, він так рано навчився роздумувати про смерть».

 

Запитання для самоконтролю

У чому полягала своєрідність екзистенціалізму?

Хто став теоретиком цього напрямку в літературі?

Чому роман Сартра носив назву «Нудота», визначте ознаки екзистенціалі­зму у творі?

Які проблеми порушив у своїй творчості А. Камю?

У чому полягають особливості творчого методу письменника?