Материал: Історія зарубежної літератури XX століття - Підручник (Давиденко Г. Й.)


2. оскар вайльд — славетний письменник і теоретик англійського естетизму

Оскар Уайльд (1856—1900)— Орфей кінця ХІХ століття. «Бліде, безкровне обличчя, широкі вилиці. З-під важких повік дивилися темно-сірі очі, в яких крилася іронія. Довге хвилясте волосся повільно спадало на міцні, як у вантажника, плечі». У натов­пі він вирізнявся майже на голову, але привернув би увагу, будучи й звичайного зросту, адже мав вишу­каний індивідуальний стиль.

Оксамитовий, золотистого кольору піджак, бри­джі, чорні довгі панчохи, вільна сорочка з відклад­ним коміром, перстень у формі скарабея та обов' язкова фіалка у петлиці, — все це не відпові­дало тогочасній моді.

Якось Оскар Вайльд зауважив, що свій геній він вклав у життя, а в літературу — лише талант. Дехто вважав, що це його черговий парадокс. Але письменник від самого початку був сві­домим «апостолом естетизму», людиною цілком певних естетичних поглядів, яка прагнула змінити життєву орієнтацію більшості, власним прикладом вказавши, якою ця дійсність повинна бути.

Повне ім'я Оскар Фінгал О, Флаерті Уїлс.

Із цілого ряду слів користувався лише першим. Оскар і Фінгал — герої відомих макферсонівських «Поем Оссіана» Сміливий король Фінгал — батько легендарного воїна і «барда минулих часів» Оссіана, а «повелитель мечей» Оскар — його син, тобто онук Фінгала. Ось чому мати обрала із Оссіана своєму синові ім'я. Воно на­дано про славу предків і начебто пророчило йому долю поета. Парадоксальним став той факт, що донині в різних англійських виданнях співіснували дві дати наро­дження Уайльда: 1854 і 1856 рік. Народився у Дубліні 16 жовтня в інтелігентній ір­ландській родині. Його батька, сера Уільяма Роберта Вайльда, вважали одним із найбільш поважних громадян міста; він був гарним хірургом, істориком, археоло­гом, етнографом, популярним лікарем. Не менш досвідченою була мати, леді Джен Франциска Вайльд. Вона знала латинь, грецьку, декілька європейських мов, і сама складала вірші, в яких прославила доблесть ірландців і час їх легендарних подвигів. Своє дівоче прізвище вона вважала викривленою формою від «Аліг'єрі» і зачисляла Данте до своїх предків. Але більш за все її захоплювало світське життя. Вайльди славилися бенкетами на честь європейських знаменитостей, поетичними вечорами та розкутою як для тих часів поведінкою.

У салоні матері пройшли дитячі роки Оскара, які назавжди визначили при­страсть його до високого суспільства, до дорогих ресторанів і нових нарядів. Потяг до естетизму проявився дуже рано, ще під час навчання у знаменитій ірландській Портола-скул, він вирізнявся серед інших вихованців одягом та ідеальною зачіс­кою. Завжди веселий, розумний, умів прекрасно розповідати.

Не змінилася його поведінка і в коледжі Троїці, де провчився три роки. Умови тут були не зовсім суворі, учні ходили у навчерні, проводили ночі у публічних бу­динок. Тому стриманий, вишуканий у манерах, він не мав друзів, а вільні дні нама­гався проводити дома, насолоджуючись великосвітським суспільством. Навчаю­чись у коледжі, хлопчик зневажливо ставився до улюбленої гри однолітків — футболу, а у святкові дні носив високий циліндр на своїх дівочих кучерях, що та­кож викликало непорозуміння з однокласниками. Оскар вирізнявся серед інших, і йому цього не могли пробачити. Якось увечері, коли хлопець урочистою ходою проходив повз натовп однокласників, вони накинулися на нього, зв' язали руки і но­ги й витягли на високий пагорб. Але вже тоді Оскар був готовий з іронічною усмі­шкою зустріти «каміння, кинуте натовпом». Забруднений, подряпаний до крові, він прийняв позу захопленого глядача і промовив: «Який звідси, з пагорба, чудовий краєвид!».

Коледж Троїці закінчив із золотою медаллю і в жовтні 1884 року вступив у Оксфорд. Тут цікавився класичною філологією, творами давньогрецьких авторів: Есхіла, Еврипіда, Софокла, творчістю Ч. Діккенса, В. Теккерея. Він дійшов виснов­ку: «Того, що насправді треба, ніхто не навчить». Тому на лекції не приходив, вважаючи за краще читати твори грецьких авторів в оригіналі. Виняток робив для популярних професорів Джона Рескіна, котрий оспівував у своїх лекціях культуру середньовіччя, та Уолтера Патера, прихильника італійського Ренесансу. Ці дві осо­бистості сприяли формуванню естетичних смаків і поглядів Вайльда. Джон Рескін читав лекції про ту красу, що існувала в природі, і ту, що була створена руками лю­дей. Тут справді проявилась справжність його натури — прагнення виділятися з на­товпу, вражати незвичайністю зовнішнього вигляду: «Свою квартиру он обставил с роскошью: ковры, вазы, драпировки соседствовали с портретами знаменитых актрис и изображениями обнаженных женщин. Щеголеватый денди не пропускал ни одной театральной премьеры, часто бывал за кулисами, дружил с артиста­ми...».

Оскар вирізнявся і своїми неординарними вчинками. Розмови про нього були у всіх на вустах. Розповідали, скажімо, що, обурений неестетичним лахміттям жебра­ка, якого юнак постійно бачив за вікном, він поїхав з цим нещасним до найкращого кравця й одягнув його за останньою модою, а потім позначив місця на новому одя­зі, де треба було прорізати дірки і зробити симетричні, гармонійні плями.

А якось, прогулюючись по Піккаділлі, Оскар зайшов у крамницю квіткаря, який виставив особливо вишукані примули, і попросив зняти їх з вітрини. «Накажете доставити додому?» — «Ні, просто приберіть з вікна, мені здається, що вони втомилися на сонці».

Ще студентом він почав перші літературні розвідки. У 1881 році видав першу збірку поезій. Невдовзі побачили світ оповідання, філософські трактати. На його творчість мали вплив Едгар По, Шарль Бодлер, Стефан Малларме. Він став «апос­толом естетизму». Свою філософію мистецтва письменник виклав у книзі «Задуми» (1891), яка відкрив діалогом «Занепад брехні», де під «брехнею» розумів мистецтво вигадки. Сучасна література не подобалася Уайльдові саме тому, що була надто на­ближена до дійсності, перетворила на копію реального життя, у якому прекрасного було надто мало. Тут письменник утвердив самоцінність і самодостатність мистец­тва. Воно, на думку Вайльда, не виражало нічого, крім самого себе, існувало само­стійно і розвивалося за своїми законами. Мистецтво не було породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно — вище за життя. Сучасна література не подоба­лася мистецтві тому, що була надто наближеною до дійсності.

Тут він і закохався у молоду актрису Флорі Белкум. Дівчина мріяла перейти із середньої сцени у великий театр і думала, що Оскар їй в цьому допоможе, оскільки вважала його за впливового журналіста. Переконавшись, що прорахувалась, вона розірвала з ним стосунки.

У 1881 році видав за власний рахунок книгу «Вірші». Незважаючи на стриману реакцію критиків, збірка мала успіх, якого давно не знала Англія. Пізніше він від­правився в Америку з читанням лекцій про мистецтво. Завжди вбрання Оскара ви­кликало в оточуючих певні реакції: «Короткие штаны до колен, черные длинные чулки, золотистый пиджак, украшенный цветком, нередко подсолнечником».

Одружився Вайльд досить пізно, у 30-літньому віці. Його дружиною стала дочка дублінського адвоката Констанція Ллойд. Тендітна, красива дівчина була справж­ньою англійською леді. Молодий чоловік побачив у ній жінку, про яку завжди мрі­яв. Майже рік продовжувалося ніжне сімейне щастя. Він вихваляв її своїм друзям: «Она прекрасна, бела и стройна, как лилия, ее глаза словно пляшут, и смех ее тре­пещет и волнует, как музыка».

Він любив демонструвати її своїм друзям, придумуючи для неї різноманітне ек­зотичне вбрання. У вітальні дружина з' являлася то у грецькому, то в голландсько­му, то у середньовічному костюмі. Менше ніж за два роки вона народила чоловіко­ві двох синів: Сіріла і Вівіана. Любити дружину і дітей для Оскара виявилося заняттям легким, і він вирішив розпочати життя, наповнене працею. Зайняв посаду головного редактора «Вуменз уорлд» — журналу, присвяченого жіночій моді, пи­сав на різні теми, а невдовзі виявилося, що буденне сімейне життя не для нього. Констанція вечорами все частіше почала залишатися сама. Де він був і що робив, ніхто не знав, але повертався до будинку у такому дивному одязі, що це наштовху­вало на різні думки.

Перші натяки на нетрадиційну орієнтацію Вайльда з'явилися після виходу у світ оповідання «Портрет У. Х.». Цей твір з'явився у результаті детального читання ше-кспірівських сонетів. Він міг цитувати напам'ять десятки творів. Прозаїк висунув думку, що їхнім героєм став Уільям Х' юз, образ якого характеризувався витончені­стю і поетичністю. У газетах появився нарис, в якому робився натяк на нездоровий потяг Шекспіра до юнаків, але справа закінчилася тим, що твір сприйняли як осо­бисте визнання Оскара про його незвичну орієнтацію.

Він не засмутився, а навпаки, поводив себе агресивно. Почав відвідувати ресторан­чик в Сохо, і його постійним супутником став молодий літератор Роберт Росс. Уайльд познайомився з ним у приймальні однієї з газет. І між ними виникла досить дивна дру­жба, з боку Оскара — благородна, відкрита, з боку хлопця — покірна, віддана.

У квітні 1891 року у книжкових магазинах появився роман «Портрет Доріана Грея». Сюжет, навіяний бальзаківською «Шагреневою шкірою», розповідав про юнака, який заради збереження молодості, пішов на угоду зі своєю совістю. Всього за два тижні він написав свій роман.

Твір викликав незадоволення. Все частіше письменника бачили у супроводі мо­лодого чоловіка, красивої зовнішності, про якого говорили, що він наділений по­етичним талантом. Його звали Джон Грей. Вайльд познайомився з ним через місяць після закінчення закону. По Лондону пішли чутки, що Джон став прототипом Дорі-ана. Публіка сприйняла цю новину як скандальну, преса звинуватила автора в амо­ральності і прагненнях розумового розладу дійсності. Він намагався боротися з ци­ми думками, але скоро це все набридло.

Він назвав себе Принцом парадоксом. Спокійні роки життя закінчилися для письменника у 1891 році, коли закохався у молодого хлопця із золотистим волос­сям і очима кольору фіалки. Його звали Альфред Брюс Дуглас. Він був третім си­ном маркіза Куінсберрі. Після першої зустрічі з ним Вайльду здалося, що з' явилося втілення ідеалу.

« Счастье представлялось в таком виде: оба усаживались у камина, рядом короб­ка с папиросами, на столике рейнское вино. С невозмутимой серьезностью Оскар внушал своему слушателю, что борьба с искушениями — это признак отсталости. Надо заменить ее инстинктом, облагороженным культурой. То, что называют гре­хом, — важный элемент прогресса. Мы будем, как боги, — говорил Уайльд».

Все у Дугласі здавалося письменнику витонченим: його посмішка, вираз облич­чя. Вони навіть обмінялися каблучками, як заручені, багато подорожували разом: Париж, Венеція, Флоренція, Рим, Алжир. Але ці стосунки не завжди були безхмар­ними. Закохані часто сварилися, писали один одному листи вибачення. Спільні по­їздки та відпочинок шокували оточуючих. Одного разу відбувся такий випадок: «Они проводили лето в Горинге, на берегу Темзы. Там их решил навестить пастор местного прихода. И каково ему было увидеть в саду картину — на лужайке воз­лежал совершенно голый Дуглас, а Оскар поливал его из шланга. Уайльд приветст­вовал священнослужителя возгласом: «Вы явились в самую удачную минуту, что­бы полюбоваться сценой из греческой древности». Ошеломленный пастор бросился прочь, сопровождаемый громким смехом поэта».

Так продовжувалося чотири роки, потім загроза над чоловіками нависла в образі батька Дугласа, маркіза Куінсберрі, людини мстивої, жорстокої, злобної.

Він звинуватив Вайльда у розпусті. Оскар подав на нього у суд, але сили вияви­лися нерівними. Маркіз добре підготувався до судового розгляду. Він найняв цілу команду приватних детективів, які шукали доказів і свідків, щоб підтвердити амо­ральність письменника.

11 квітня 1895 року справу було передано у головний злочинний суд. Протягом трьох тижнів над Вайльдом було проведено суд громадський. Книговидавці зупини­ли друкування творів, театри викреслили прізвище на афішах, твори зняли з театра­льного репертуару, сини Оскара були вимушені залишити школу, ніби прокажені.

Вайльд мав можливість зникнути з Англії, але він не зробив цього і сам захищав себе у залі суду. Винесли вирок — два роки каторжних робіт.

Два роки провів митець у в' язниці. Намагався покінчити життя самогубством, відрікся від Дугласа, звинувативши його у тому, що він привів його до падіння: «Я убью, убью его. В тот же день, когда отсюда выйду, в тот самый день, когда его увижу, я убью его, как собаку». І навряд чи Уайльд залишився б живим, якби у липні 1896 року не змінився начальник в'язниці. Він дозволив письменникові читати і пи­сати. Вайльд написав свою тюремну сповідь, яка пізніше отримала назву «З безодні». У ній зрікається свого гедонізму — філософсько-етичне вчення, за яким насолода стала найвищим благом, метою життя. Тепер він прославив страждання.

Письменник залишився один, дружина накинула його і змінила прізвище, вийш­ла заміж, закон відняв дітей. Що стосувалося синів, то для старшого батько був фі­гурою страшною, а для молодшого — таємничою. 19 травня 1897 року він вийшов із тюрми хворим, приниженим, без засобів існування, поїхав у Париж, де оселився у маленькій квартирі під іменем Себастьяна Мельмона. Працював над «Баладою Редінгської в'язниці». Жоден журнал не погодився його друкувати, твір вийшов анонімно (на обкладинці замість імені стояв арештантський номер автора — с. 33) окремим виданням. Це твір про людські страждання, крик людини, що відчувала гнів, жах і біль не від свого, а від чужого горя, яке вона сприймала ніби власне. За­собів до існування не було, тому прийняв допомогу від дружини. Констанція наз­начила йому ренту із власних коштів, але поставила одну умову, щоб колишній чо­ловік не зустрічався з Дугласом. Але це виконати Вайльдові було важко. Він знову зустрічав з Дугласом, оправдовуючись психологічною необхідністю: повинен ко­гось кохати і відчувати, що його кохають. Закінчилося тим, що почалися листи з погрозами від Констанції, і мати Дугласа поставила умову, що, якщо сни не кине коханця, то вона позбавить матеріальні підтримки сина. Друзі то розходилися, то сходилися, і так продовжувалося до самої смерті Вайльда. Він помер 30 листопада 1900 року. Поховали митця у передмісті Парижа на бідному цвинтарі. У 1909 році завдяки старанням товариша Роберта Росса прах Вайльда було урочисто перенесе­но на кладовище Пер-Лашез, а над могилою встановлений величний пам' ятник.

Слава і визнання не зразу прийшли до письменника. Не принесли бажаної попу­лярності автору прозові твори: «Портрет Доріана Грея», «Злочин лорда Артура Се-віла», «Кентервільський привід». Критика користувалася різними приводами, щоб звинуватити письменника у різних недоліках, відсутності майстерності. І все ж таки йому вдалося перемогти загальну недоброзичливість читачів і пробитися крізь во­рожнечу газетної критики. Це відбулося 1892 року, коли він поставив в театрі Сент-Джеймс свою нову п' єсу «Віяло леді Уїндермир». Автора підтримали глядачі теат­рів Лондона. Хоча рецензенти намагалися висміяти автора.

У згаданому творі. Леді Уіендермир готувалася до прийому гостей, оскільки їй виповнилося 21 рік, день повноліття. Батьки її померли, вона одружена з багатим шляхетним лордом Артуром, який її кохав понад усе. У Маргарет таємно закоханий лорд Дарлінгтон. Він натякав їй, що її чоловік завів дружбу з жінкою поганої пове­дінки, бував з нею серед людей, оплачував її рахунки. Це місіс Ерлін. Цю звістку підтвердили й інші знайомі леді Уіндермир. Але вона не вірила цьому. Незважаючи на свої високі моральні принципи, шукала чекову книжку і переконалася у тому, що то правда, оскільки з рахунку зняті гроші. Крім того, чоловік наполягав запро­сити на її день народження місіс Ерлін. Коли вона відмовила, сам коханим запро­шення на ім' я Ерлін. Леді Уіндермир не знає, чим провинилася перед чоловіком. Лорд Дарлінгтон, скориставшись ситуацією, запропонував їй прийняти допомогу, оскільки кахав її. Зокрема, запросив поїхати з ним до Англії, куди той відправлявся найближчим часом. У відчаї Маргарет вирішила покинути свого чоловіка, написане йому листа, у якому надала свободу дій. Лист помітила місіс Ерлін, розірвала його, поїхала в будинок Дарлінгтона і попросила леді Уіндермир повернутися до чолові­ка, поки не пізно. Причому обіцяла покинути Лондон і ніколи не зустрічатися з її чоловіком. Лорд Уіндермир — не коханець місіс Ерлін, її влада над ним вимушена, бо він знає, що вона мати його дружини. Щоб зберегти Маргарет від шоку, що пра­вда приховувалася від неї усі роки її життя, лорд погодився дати місіс Ерлін будь-яку суму грошей. Колись героїня покинула свого чоловіка і доньку. За це заплатила велику ціну — зазнала зневаги оточуючих, багато вистраждала сама. Тепер, безпе­речно, вона не хотіла, щоб її дочка вдалася до подібного кроку, тому всіма можли­вими способами прагнула повернути її в сім' ю. Місіс Ерлін вдалося переконати Маргарет.

Лорд Дарлінгтон разом з лордом Артуром, лордом Огастусом після клубу при­їхав додому. Ось тут Артур і помітив віяло, яке колись подарував дружині. Це його насторожило, проте місіс Ерлін дала можливість Маргарет піти з дому, а сама по­відомила, що помилково взяла його у леді Уіндермир.

Лорд Артур, повернувшись додому, запросив дружину поїхати з ним за місто, відчуваючи її душевний стан. До них приїхала і місіс Ерлін. Вона сказала, що наза­вжди покидає Лондон, одружується з лордом Огастусом. Попросила пробачення за віяло, яке взяла помилково, і фотографію леді. Маргарет вдячна місіс за те, що та врятувала її від розриву стосунків з чоловіком, і подарувала фото, на якому вона з сином. її ставлення до місіс змінилося, вона сприйняла її як розумну і добру жінку.

Не менш цікава п'єса «Ідеальний чоловік» (1895). Баронет, товариш міністра іноземних справ, сер Роберт Чілтерн, — приємна людина, ідеальний чоловік, відо­мий політик. Його всі знали і поважали. Від нього очікували виступу в парламенті з питання побудови аргентинського каналу, який виявився звичайним баржевим ша­храйством. І ось у такий відповідальний момент для його кар' єри до нього приїхала із Вени місіс Чівлі. Вона вродлива, але непорядна людина, злодійка. Двічі була од­ружена, замішана в економічних злочинах. Дружина сера Роберта навчалася з нею у школі, тому дуже добре знала її. її вигнали зі школи. Гертруда попросила чолові­ка бути обережним, не давати їй товаришувати з ним. Місіс Чівлі знала і лорда Го­рінь, товариша сера Роберта Чілтерна. Він свого часу ледве не одружився з нею, проте вчасно зупинився. Зараз закоханий у сестру лорда Роберта Мейбл. Місіс Чів-лі поставила умову серу Роберту, якщо той виступить проти будівництва каналу, вона всім розповість, яким чином він накопичив своє багатство. Через барона Арн-гейма вона дізналася, що той порекомендував барону купити акції Суецького кана­лу за три дні до того, як уряд оголосив про своє рішення скупити їх. Отже, зробив собі кар' єру і накопичив багатство. Щоб підтвердити цей факт, привезла лист, який вона і хоче обміняти на промову в парламенті сера Роберта. Зацікавленість її обу­мовлена тим, що в той канал вона вклала гроші. Сер Роберт спочатку погодився, а потім про все розповів лорду Горінгу, який допоміг йому позбавитися місіс Чівлі. На вечорі він знайшов браслет, який колись подарував своїй кузині на день весілля. У той же день браслет зник, підозра впала на служницю, яку вигнали з ганьбою. Коли дорога річ потрапила знову до його рук, вирішив нікому нічого не говорити, доки не знайдеться власник. Він належав місіс Чівлі, яка запитувала у слуг, чи не знаходили браслет. Лорд Горінг показав їй браслет, коли та наділа на руку, став звинувачувати її в крадіжці. Вона намагалася зняти його з руки і сказати, що ніколи не бачила у житті. Однак браслет мав таємну пружинку, зняти його просто так було неможливо. В обмін на браслет лорд забрав лист і спалив його. Сер Роберт про все розповів дружині, хоча боявся втратити її навіки. Вона умовила його виступити проти будівництва каналу. Промова сера Роберта була блискуча, на нього чекала посада міністра. Раніше леді Чілерн хотіла, щоб чоловік залишив службу, однак лорд переконав її, що для нього це дуже погано. Таким вчинком вона могла зруй­нувати і свою любов. Лорд Горінь попросив руки сестри сера Роберта. Висновок: новий міністр такий же грішний, як і попередній.

 

Естетизм Уайльда

Естетизм — напрям у англійському мистецтві та літературі 1880—1890-х років, який представили письменник, теоретик, історик мистецтва Волтер Пейтер та угру-пування поетів і художників, теоретиків літератури й мистецтва — Артур Саймонс,

Обрі Бьордслі, Оскар Вайльд та інші, що об'єдналися навколо журналів «Жовта книга» і «Савой». їхнім ідеалом мистецтва стала творчість майстрів Середньовіччя і раннього Відродження.

Особливість естетизму полягала у тому, що він, перебуваючи поза рамками пе­ресічної моралі, діяв лише у сфері мистецтва, де «дозволене» і «недозволене» дик­тувалося волею митця і підлягало тільки суду естетичних законів. Естетизм виявив переваги художньої вигадки, уяви і майстерності художника перед копією життя. Творчі здобутки митців цього напряму мали значний вплив на розвиток мистецт­ва XX століття, зокрема на творчість англійських і російських символістів, а також Т.-С. Еліота, В. Вульф, М. Пруста, Дж. Джойса.

Вся естетика О.Вайльда — це низка парадоксальних суджень. Але естетичне вчення Оскара не можна розглядати окремо від тогочасної дійсності, а отже, лице­мірної вікторіанської моралі, виклик якій кинув письменник як своєю поведінкою, так і художніми творами.

Особливості естетизму письменника

перебільшує творчу грань мистецтва, заперечує відбиття мистецтва у дійсності;

підкреслює, що мистецтво не залежне від життя і вище за нього; бачить за­вдання мистецтва не в копіюванні дійсності, а в створенні для нього ідеальних зв' язків;

відводить найвище місце красі;

стає переконаним, що мистецтво байдуже до морального і аморального: вихо­вання добра не є його завданням;

заперечує будь-які соціальні та моральні цінності, що лежали в основі теорії мистецтва;

митець — творець прекрасного;

він не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безпечні істини;

митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю;

найвищим критерієм для твору мистецтва є досконалість його форм. Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсовані. Це вада;

10)       ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне, — люди культурні. На них є надія. Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне — Красу.

Оскар Уайльд дуже любив своїх дітей і часто читав їм свої казки. А потім пере­робив їх і доповнив філософськими відступами. Вийшло дві збірки казок «Щасли­вий принц» і «Гранатовий будинок». Ці казки написані не для дітей, а для дорос­лих, які «не втратили здатності радіти і дивуватися». У них багато моралі і моральних проблем.

Вони користувалися певними особливостями:

мали літературне підґрунтя (К. Андерсен, Г. Флобер, Л. Керрол);

змальовували співіснування двох світів: чарівного, незвичайного та земного, реального. Свої казки автор назвав «чарівними оповіданнями». Цим він підкреслив, що його твори не позбавлені новелістичної традиції;

піднімали головну тему — тему кохання;

мали трагічний фінал;

наповнювалися певними екзотичними описами;

вирішували питання співвідношення категорії краси та моралі: зовнішня краса і внутрішня потворність — зовнішня потворність, внутрішня краса;

розглядали життя крізь призму властивих філософських ідей та думок.

У казці «Щасливий принц» живий принц не знав сліз. Його палац Безтурбот­ності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний сад від міста. А після смерті герой зміг пізнати жаль та смуток людей, навчився співчувати їм, сльози котилися із сапфірових очей його позолоченої статуї, що стояла на висо­кій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила їх бід­ним, але статую забрали із сільської площі: «У неї вже немає краси, а відтак, не­має і користі!», — промовив в університеті професор Естетики. Проте з цим не могло погодитися жодне читацьке серце. Так Вайльд прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувалася саме в його бажанні бути корисним людям.

У казці «Соловей і троянда» автор розповів про Солов' я, котрий, співчуваючи сльозам закоханого, примусив розцвісти трояндовий кущ: притиснувшись грудьми до трояндової колючки, стікаючи кров' ю, він усю ніч співав пісні. Своїм мистецт­вом і життям заплатив Соловей за здійснення дива. Але його безкорисливість не поцінували, не принесла вона щастя і закоханому. Через примху красуні троянду, здобуту ціною життя Солов' я, викинули на шлях, і колесо воза розчавило її. «Яке безглуздя — це Кохання, — розмірковував Студент, повертаючись додому. — У ньому й наполовину немає тієї користі, яку містить Логіка. Воно нічого не дово­дить, завжди обіцяє нездійсненне і примушує вірити у неможливе. Воно напрочуд непрактичне, а оскільки наш вік — вік практичний, то повернусь я краще до філо­софії і вивчатиму Метафізику». Роздуми про співвідношення добра, користі й кра­си червоною ниткою пройшли через усі твори Уайльда.

Драма «Саломея» створена у 1891 році. Це одноактний твір, основу сюжету якого склали біблійні розповіді про загибель Іоанна Хрестителя. Твір був написа­ний французькою мовою. Вважалося, що сталося це під впливом творів Г. Флобера «Саламбо», «Іродіади», «Спокуси святого Антонія», а також «Іродіади» С. Малларме та картини французького живописця Гюстава Моро «Танок Саломеї». Твір тяжів до символістичної драми і поезії. 1893 року його надрукували у Парижі та Лондоні, проте сценічна доля склалася нелегко. На початку 1892 року йшли ре­петиції «Саломеї» в одному з лондонських театрів. Головну роль готувалася вико­нати Сара Бернар. Але п' єсу заборонили на тій підставі, що в ній виведені біблійні персонажі. О. Вайльд назвав дії цензури лицемірними. Вперше глядачі побачили «Саломею» 1896 року у Парижі, сам драматург у цей час перебував у тюрмі. Ще через 5 років відомий режисер Макс Рейнгардт здійснив постановку твору у Німеч­чині. 1901 року поставила п' єсу й Сара Бернар у Парижі. Існувала думка, що «Са­ломея» писалася як драма для читання, тому тривалий час її вважали несценічною. Однак саме цей твір прозаїка дав поштовх розвиткові суміжних мистецтв. Компо­зитор Ріхард Штраус написав оперу за мотивами Вайльдівської драми.

«Саломея» стала одним із перших творів письменника, який переклали україн­ською, але останнім часом її у перекладі не перевидавали.

Сюжет: Ніч. На небі зійшов повний місяць. У палаці правителя Іудеї тетрарха Ірода ще й досі тривав бенкет, на якому присутні його дружина Іродіада, падчерка Саломея, гості з Риму, а також фарисеї, саддукеї, назаретяни. Усі події відбувалися на терасі палацу, тому з одного боку чути те, що відбувалося у бенкетній залі, а з іншого — голос пророка Іоканаана, якого утримували у колодязі біля палацу. Спо­чатку на сцені вартові солдати, паж Іродіади та молодий сирієць, палко закоханий у красуню-царівну Саломею. Паж порадив молодому сирійцю не дивитися на Сало­мею, бо станеться лихо. З' явилася героїня. Вона почула голос Іоканаана і хотіла йо­го побачити. Вартові і паж Іродіади застерігають дівчину: ніхто не мав права ні го­ворити, ні бачити пророка, тетрарх заборонив розмовляти з ним навіть первосвя­щенику. Але Саломея не звикла чути відмови, вона хоче дізнатися, як виглядає той чоловік, котрого боявся навіть тетрарх, котрий наважився говорити правду Іроду та її матері Іродіаді. Молодий сирієць не міг відмовити царівні, і тому наважився при­вести Іоканаана. Пророк говорив про спасіння душі, та юна красуня ніби не чула цих слів, її захопила жагуча пристрасть, вона благала дозволити їй поцілувати Іока-наанові уста. Почувши слова Саломеї, молодий сирієць вбив себе і впав між нею та Іоканааном. Але царівна навіть не звернула на це уваги: вона жадала лише припас­ти до уст Іоканаана. Проклинаючи Саломею та весь її рід, Іоканаан спустився у ко-лодязь-в'язницю. На терасу вийшли тетрарх з Іродіадою. З колодязя лунали про­кльони. Іродіада попросила чоловіка йти відпочити, не слухати пророка, який кричав про її гріхи та гріхи роду Іродового. Тетрарх залишився на терасі, але не то­му, що слухав пророка: він хотів милуватися Саломеєю. Ірод попросив падчірку за­танцювати для нього. Саломея погордливо відмовилася. Мати схвалює таку відпо­відь. Відмова Саломеї лише розпалила Ірода, він пообіцяв дівчині за танок половину царства і виконання її найпалкішого бажання. Царівна тричі перепитала Ірода, чи згодиться він виконати будь-яке її бажання, коли вона затанцює. Цар три­чі підтвердив своє слово. Саломея танцювала танок семи покривал. Скинувши останнє покривало, вона зупинилася і вимагала голову Іоканаана. Саломея нагадала про дане Іродом слово. Тетрарх наказав вбити пророка. Кат спустився у колодязь і повернувся звідти з головою пророка. Відчуваючи, що сталося щось страшне і не­збагненне, Ірод сховав своє обличчя у мантії. Іродіада усміхалася. Саломея взяла відрубану голову і поцілувала мертві вуста. Іроду страшно, йому здавалося, ніби зорі та місяць із жахом дивилися на те, що відбувалося на землі, він хотів сховатися у палаці від поглядів неба. Саломея розмовляла з головою Іоканаана. Ірод піднімав­ся сходами у свій палац. Озирнувшись, він побачив у місячному сяйві падчірку, яка тримала у руках відрубану голову Іоканаана. Ірод наказав: «Вбийте цю жінку». Со­лдати кинулися зі своїми щитами і розчавили героїню.

Парадоксом пристрасті назвали дослідники головний конфлікт драми «Сало­мея». Кохання, зображене Вайльдом, стало руйнівною, а не життєдайною силою.

Назва оповідання «Кентервільський привид. Матеріально-ідеалістична істо­рія», місце дії, деякі пейзажні замальовки викликали певні асоціації з готичним ро­маном. Американський посол Хайрам Б. Отіс із родиною оселився у старовинному Кентервільському замку, де «мешкав» привид старого лорда Кентервіля. Але атри­бути «роману жахів» автор використав для вирішення власного творчого завдання. За законами готичної літератури живі люди мали боятися привиду, але у творі все не так: практицизм нових господарів замку викликав жах у привида. Таким чином, парадокс став принципом побудови характерів персонажів і сюжету. Дух і живі люди ніби помінялися ролями — своїми сюжетними функціями, і таке парадокса­льне вирішення окремих ситуацій і всього сюжетно-подієвого ланцюжка призвело до виникнення комічного ефекту, однією з функцій якого стало розвінчування ро­мантичної легенди.

Проблемі складних зв' язків між мистецтвом і життям було присвячене опові­дання «Портрет містера W. H.», що вперше вийшло друком 1889 року. Через де­який час О. Вайльд повернувся до цього твору і переробив його, збільшивши майже вдвічі. Рукопис нової редакції загадково зник у фатальному для письменника 1895 році і знайшовся через чверть століття у США, де й був надрукований 1921 року. На батьківщині письменника цей варіант вийшов друком лише 1958 року.

Сюжетні лінії оповідання згрупувалися навколо одного з нерозв' язаних питань шекспірології. Знавцям і шанувальникам поезії В. Шекспіра добре відомі ініціали Н.», адже перше, 1609 року, видання сонетів славетного англійця, здійснене ще за його життя, було присвячене власнику цих ініціалів. Але хто той Н.» і досі залишалося загадкою. У своєму оповіданні прозаїк примусив вигаданих персонажів розмірковувати над новою гіпотезою, запрошуючи, безумовно, до роздумів і чита­чів. Хоча критики не сприйняли серйозно теорію, яку обстоював Вайльд у своєму оповіданні, все ж мусили визнати, що автор виявив неабияке знання творчості Ше-кспіра. В оповіданні згадували різні, які існували на той час, варіанти розгадки іні­ціалів Н.», ґрунтовні трактати, присвячені біографії та тлумаченню творів Ше-кспіра. Таким чином, загадка сонетів набула якостей «головного персонажа», а ставлення до цієї загадки стала засобом розкриття характерів реальних дійових осіб оповідання. Перша частина твору — «розповідь у розповіді»: у бесіді з оповідачем Х' юї Ерскін викладає гіпотезу Сіріла Грема на «загадку шекспірівських сонетів». З розповіді Ерскіна читач довідав, що власником загадкових ініціалів Н.» був хлопчик-актор на ім' я Віллі Хьюз, для якого Шекспір створив жіночі ролі Джульєт-ти, Розалінди, Дездемони, Клеопатри та ін. У другій частині оповідач «заступив мі­сце» покійного Сіріла Грема і, продовживши його справу, вніс у гіпотезу деякі, хо­ча й не дуже істотні, доповнення й корективи.