Материал: Історія зарубежної літератури XX століття - Підручник (Давиденко Г. Й.)


3. кнут гамсун — співець кохання

У світовій літературі Кнут Гамсун посів одне із найпомітніших місць як «поет кохання», який від­крив і відтворив нові його відчуття. Разом з тим йо­го вважали славою і водночас — ганьбою Норвегії через те, що заплямував себе підтримкою тоталітар­ного режиму. Поет Нудель Гріг відзначи: «...Гамсун віддав реакції головне, що в нього було: і своє ім 'я. А ми зберегли ті скарби, які він подарував світові».

А. П. Чехов назвав норвезького письменника «натхненним співцем кохання», який показав чарів­ність і драматизм бурхливих пристрастей. Дійсно, Кнута Гамсуна завжди цікавили процеси, що відбу­валися в людській душі. Він вважав, що почуття і переживання — це «особливе повітря, яким дихала кожна епоха, і головне, щоб воно завжди лишалося чистим і свіжим, наповненим ароматом трав і дерев, а не гірким смаком цивілізації». Його думки знайшли відо­браження і у його творах.

Основна тема: змалювання світу у процесі безпосереднього бачення, у мінли­вості, швидкоплинності

Справжнє прізвище Кнута Гамсуна — Педерсен. Літературиний псевдонім автор узяв від назви хутора Гамсунд, де мешкала його родина. Випадково під час публі­кації однієї його газетної статті загубилася остання літера цієї назви. Утворилось прізвище Гамсун. Воно сподобалося письменникові, і під ним Кнут Педерсен увійшов у світову літературу.

Народився майбутній письменник родині на крайній півночі Норвегії в м. Ломі у Гадбрансдаленській долині, сільськогосподарському районі Центральної Норвегії. Його батько, Педер Педерсен, був сільським кравцем. Спочатку його батьки осели­лися у Гармутреті на невеличкому хуторі, де в оточенні трьох старших братів і двох молодших сестер Кнут провів три перших роки життя. Згодом родина переїхала до Хамароя, містечка в Нурлані. Там вони орендували Гамсунд, маленьку ферму, що належала дядькові Кнута. Хлопець пас корів, насолоджувався красою норвезьких фіордів, укритих снігами вершин.

Невдовзі сім'я заборгувала велику суму господареві ферми. Дев'ятирічний Кнут змушений був працювати на свого дядька, людину сувору, який часто бив його і не давав їсти. Лише серйозна хвороба дядька звільнила хлопця від постійну прини-женнь і нарікань. Юнак пішов у світ шукати щастя. Він змінив багато професій — був помічником прикажчика при лавці, дрібним торгівцем, рахівником. Освіту здо­був у сільській школі, де лише опанував грамоту. Решту знань брав з книг, читаючи все підряд. По суті, був самоуком.

Перший твір — повість «Загадкова людина» — був надрукований за гроші нур-ланського торгівця у 1877 році. А через рік побачили світ велика балада «Побачен­ня». Ці книги мали величезний успіх у читача, і Кнут Гамсун вирішив присвятити своє життя художній творчості. На гроші купця він вирушив до Копенгагена — культурного центру Скандинавії. Там він мав намір видати любовну повість із сіль­ського життя «Фріда». Проте твір жоден із видавців не захотів опублікувати. З ве­ликими труднощами юнак повернувся у рідну Норвегію і зупинився у Кристіанії, нинішньому Осло. Він звернувся за допомогою до відомого письменника Бьорнсо-на, але той не оцінив «Фріду», і тому автор знищив рукопис.

Гамсун пережив неймовірно складні часи, бідність принижувала його, не давала змоги займатися літературною справою. Бідуючи, він став дорожнім робітником у Східній Норвегії. У 1882 році, заручившись рекомендаційними листами до впливо­вих емігрантів з Норвегії, поїхав у Сполучені Штати, де працював спочатку найми­том у штаті Вісконсін, а згодом секретарем норвезького проповідника в Міннесоті. Серйозно хворим, він повернувся на батьківщину. Певний час жив у Вальдерсі, де під псевдонімом Гамсунд написав працю про Марка Твена. В Осло його літератур­на кар' єра не склалася, він бідував. У 1886 році знову поїхав до Сполучених Шта­тів, працював кондуктором трамвая, а влітку наймитував на пшеничних полях Пів­нічної Дакоти.

Повернувшись до Європи, Кнут переїхав до Копенгагена, показав нову повість редакторові щоденної газети Едвардові Брандеру, братові відомого літературного критика. Наприкінці того ж року повість з' явилася на сторінках одного з датських журналів, а в 1890 р. була опублікована під назвою «Голод». Автора твору поміти­ли, стало зрозуміло, що в літературі з'явився сильний і самобутній талант. Цей ро­ман приніс славу, про яку Гамсун давно мріяв. Після виходу в 1892 році «Містерій» стало зрозуміло, що талант письменника перейшов у нову фазу.

1894 року вийшов роман «Пан», написаний у формі спогадів Томаса Глана, який відмовляється від цивілізованого існування й жив життям мисливця і рибалки по­близу провінційного містечка. «Я спробував, за аналогією Ж. Ж. Руссо, представи­ти щось на зразок культу природи, чутливості, точніше надчутливості душі», — зізнався Гамсун своєму другові, коли працював над «Паном».

У 1904 році письменник видав збірку поезій «Дикий хор», яка не поступилася найкращій прозі.

Незадовго до початку Першої світової війни прозаїк зі своєю родиною переїхав до себе на батьківщину — в Хамарей, а потім на південь у Грімстад. Це була не просто зміна проживання. Для письменника селянство з його патріархальними тра­диціями, органічним зв' язком із землею стало основним фактором стабільності, джерелом духовного здоров' я народу. Він написав один із найбільш монументаль­них епічних творів світової літератури ХХ століття — роман «Соки землі», за який у 1920 році одержав Нобелівську премію.

Нова повоєнна дійсність викликала у Гамсуна скептичне ставлення, про що сві­дчили такі твори, як «Жінки біля колодязів» (1920), та «Останній розділ» (1923). Роман «Коло замкнулось» (1936) показав духовну деградацію людини в умовах то­гочасного світу.

Особисте життя письменника завжди було насиченим. У 1898 році він одружив­ся з Берглют Бех, від шлюбу з якою народилася дочка. Через 8 років подружнього життя вони розлучилися, а в 1908 р. він одружився з актрисою Марією Андерсен, яка була молодшою за нього на 22 роки. У них народилося дві доньки і два сини. З Марією Кнут прожив до останнього свого подиху.

Друга світова війна відіграла фатальну роль у подальшій долі митця. Він співпра­цював з нацистами, за що після визволення Норвегії був переданий суду. Кнут Гам-сун висловив свою точку зору про нацистську державу в деяких опублікованих стат­тях. Він подарував Нобелівську медаль Геббельсу і захоплювався його дивовижними дітьми, виступав проти руху Опору, вважаючи, що молоді норвежці даремно жертву­вали життям — з гітлерівською військовою силою боротися неможливо. І нарешті зустрівся з Гітлером, про що повідомила німецька пропаганда. Тисячі читачів на знак протесту повернули авторові його книги. Але разом з тим він заступився перед Геб­бельсом за норвезького письменника, який заховався у Данії, і в такий спосіб вряту­вав йому життя. Норвезький письменник захищав перед рейхскомісаром Тербовеном, однак без успіху, репресованих норвежців, надсилав телеграми і листи Гітлеру, Ге­рингу, Геббельсу на захист своїх земляків. Його бесіда з Гітлером закінчилася розча­руванням. Він так і не вступив до національно-соціалістичної партії, на що гітлерів­ські кола мали великі надії. Коли це все відбулося, Кнуту Гамсуну було за 80 років. У 1947 році після психіатричної лікарні прозаїк уник вироку лише через діагноз «інте­лектуальна деградація». Але це не позбавило його розплати. Ні в' язниця, ні будинок для престарілих, ні повне обстеження у психіатричній лікарні не мали на нього тако­го впливу, як тавро «зрадник батьківщини» На нього поклали відповідальність за спричинені країні збитки. Старий, глухий, напівсліпий письменник був розорений. Однак йому залишили маєток Дормунд. Тут він у 90-то років написав чудову книгу про останні роки свого життя, про самотність без скарг і виправдань.

Треба віддати належне норвежцям, які вибачили свого співвітчизника Ганебне тавро було зняти і він знову посів належне місце на вершині письменницької піра­міди однієї з найлітературніших країн світу.

Помер Кнут Гамсун 19 лютого 1952 року.

Час визначив і помилки, і цінність його доробку як художника, котрий змалював красу і силу кохання, із глибокою проникливістю відобразив складність людського життя і ті нові конфлікти, що висунуло ХХ століття.

Майстер психологічного аналізу, Кнут Гамсун назавжди ввійшов в історію сві­тової літератури як тонкий лірик і спостережливий реаліст, що вміло передав непо­мітні порухи людської душі.

Одним із перших творів став психологічний роман «Голод». Роботу над ним ав­тор розпочав після повернення із Америки до Європи влітку 1888 року. Події охо­пили 1886 рік — один із найскладніших періодів життя письменника, коли він зна­ходився на межі голодної смерті. Його герой відчував не лише фізичний, а й духовний голод. Розповідь йшла від першої особи, яка стояла поза звичайним люд­ським існуванням і не могла знайти в ньому свого місця. Голод загострив внутрі­шній зір героя, він помічав найдрібніші факти зовнішнього життя. Юнак відчував фізичну муку від голоду, зіткнувся з жорстокістю оточуючих людей. Лише десь «на дні» життя знайшов співчуття чи розуміння його становища. Суспільство не бажало нічого знати про тих, кого викинуло за межу життя, тому що кожна людина в цьому світі зайнята собою, власними думками і справами. Замкнутість людини в полоні своєї індивідуальності зробило майже неможливим людське взаєморозуміння.

У новелі: «Переможниця». Ліричний герой —кондуктор на лінії Холстед, а по­тім — Котедж. Він обслуговував состав із двох-трьох потягів. Напередодні Різдва відбулася невеличка пригода: увійшов у вагон пан і запропонував йому заробити десять доларів. На перехресті з Монро-стрин необхідно було зупинити трамвай і витягнути його з люка, хоча він буде чинити опір. Цей спектакль пан влаштовував для своєї дружини, яка мала власними очима переконатися про його серйозний на­мір померти. Дружина поїде цим трамваєм, буде сидіти в кабіні вагоновожатого. Це місце з усіх боків відкрите вітрам.

Водій попередив, що з лядою люку треба поквапитися, оскільки може наїхати інший трамвай, інтервал три хвилини. З вагоновожатим пасажир домовився теж. Кондуктор повинен, побачивши, як той висунувся з люка, дати сигнал зупинитися. Кондуктор став багатшим на 10 доларів, які йому були так необхідні. Усю зиму він проходив з прив' язаними до спини і грудей газетами, щоб не було так холодно. Те­пер на ці гроші зможе пошити жилет, щоб було тепліше.

Нарешті у вагон увійшла молода, красива, з блакитними очима панна в коричне­вій шубі. Вагоновожатий щось прошепотів їй, хоча йому заборонялося розмовляти під час роботи. Під' їждхали до умовного місця. Кондуктор показав, збавити швид­кість, але вагоновожатий не послухав. Кондуктор побачив людську голову, яка сти­рчала з-під землі, крикнув, що в колодязі людина — ніякої реакції. Він схопився за гальма, але було вже пізно. Голову нещасного знайшли під заднім вагоном, тіло у колодязі. Молода жінка кричала: «Жахливо»! В обличчі її не було провини, вона не непритомніла, а просто пішла додому. Вагоновожатий пояснив кондуктору, що той мав зробити, щоб дібратися до станції самому.

Минув час. Одного разу під Новий рік кондуктор йшов по місту і зайшов у залі­зничний вокзал, де зустрів вагоновожатого, який їхав на Захід, щоб купити землю і стати фермером. Кондуктор дізнався, що гроші у його товариша від жінки, яка за­платила йому, щоб спекатися свого чоловіка. На ці гроші він і зібрався змінити життя на краще.

У буржуазному суспільстві нікому немає справи до іншого, кожен зайнятий ли­ше собою. Людське життя нічого не варте. Заради збагачення, свободи, уникнення відповідальності люди готові на ганебні вчинки, що свідчить про відсутність їх ду­ховності і милосердя.

Не менш цікавою і повчальною була новела «Олександр і Леонарда». Автор зу­стрівся з Олександром у фортеці Аперсхюс, куди його заточили за розбій. Проте він помер, не витримавши в' язниці як міри покарання. Перед смертю розповів, як од­ного разу через нього загинула дівчина.

У Нурлані жив заможний рибалка Енса Олап. Одного разу на його пристані з' явився циганський табір. Він наказав циганам покинути територію, але син вата­жка Олександр не захотів підкоритися. Тоді рибалка запропонував йому роботу вдома: допомагати дружині і дочці. Той погодився служити. Минув певний час. Енс Олап та його сини пішли у море, в маєтку залишилася дружина і 20-річна донька Леонарда.

Олександр поводився досить пристойно, взявся доглядати за коровами і кіньми. Дружина рибалки навіть поклала на нього око, хоча їй вже було близько сорока. Він відмовився від неї, посилаючись на те, що у човні батька в нього залишилася кохана, і ні про яку іншу він і думати не хоче. Ображена жінка стала шпигувати за донькою, а потім послала Олександра копати торф на болоті подалі від дому.

Леонарда розмовляла з Олександром бридко, взагалі він мало що значив для неї. З її скрині стали зникати речі. У всьому дівчина звинуватила Олександра. Щоб по­лагодити скриню, вона попросила цигана перевезти її на той берег до сина місцево­го теслі Конрада. Хлопець з дитинства був знайомий з Леонардою. Саме це і роз­дратувало Олександра, він готовий убити юнака. Через тиждень скриня була полагоджена і привезена в дім. Коли дівчина перекладала добро, знайшла усі речі, яких не було раніше. Після ремонту тесля став приходити до Леонарди майже що­дня, але й Олександр приставав до неї. Поступово дівчина поступилася язичнику. Від ревнощів мати божеволіла, вона все зробила, щоб швидше одружити Леонарду з Конрадом. Коли рибалка повернувся з синами додому, то запропонував Олексан­дру покинути родину. На прощання Леонарда попросила юнака перевезти її на той берег, оскільки вже почала готуватися до весілля з Конрадом. І, щоб героїня не діс­талася іншому, Олександр спрямував човен на скелю, зламав весло, човен ударило об скелю. Цигану вдалося врятуватися, а Леонарда загинула. Були відсутні докази причетності героя до смерті молодої дівчини.

У новелі автор показав пристрасть, яка знищила на своєму шляху усе і стала причиною страждань не лише моральних, але й фізичних.

У 1894 році був написаний роман «Пан», який став помітним явищем тогочас­ного літературного процесу. Він відкрив епоху психологічного роману в норвезькій літературі. У творі відчувалися ідеї Ж.Ж. Руссо щодо «гармонії природного жит­тя». Але, якщо французький просвітитель вірив у безперечну перемогу почуття і природи над цивілізацією, то Кнут Гамсун трагічно сприйняв майбутнє.

Прикладом такого твору, як «Пан», в українській літературі стала повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Спільні риси творів:

душевна піднесеність персонажів;

певна загадковість обставин, у яких опинилися герої;

зворушливе і невтримне прагнення героїв до свободи і справедливості;

кришталева чистота їхніх душ.

Письменник цікавився Сходом та теплими країнами, тому опублікував у журна­лі «Самтиден» уривок, який мав назву «Смерть Глана». Це вважалося останнім роз­ділом книги, дія якої відбувалася в Індії.

Не було ніякого сумніву, що образ Томаса Глана був навіяний Стриндбергом. У той час жодна людина не справила на Гамсуна такого враження, як Август Стри-ндберг. Він назвав себе твариною, яка прагнула назад до лісу.

Прототипом Едварди стала Лаура Валсе — перше кохання письменника. Споча­тку він назвав твір «Едварда» — ім' ям головної героїні, але коли книга вже була готова до друку, змінив назву на «Пан», бо центральним образом, незаважаючи ні на що, все д залишилася сила природи, бог Пан.

У класичній міфології Пан — син Гермеса, бог лісів, отар, пастухів, який пере­слідував німф у пориві закоханості. Коли народився великий Пан, то його мати, ні­мфа Дріопа, глянувши на сина, втекла, бо той мав цапині ноги, роги і довгу бороду. Але батько, бог Гермес, зрадів народженню сина, узяв його на руки і відніс на світ­лий Олімп, де всі Боги гучно вітали народження бога. Пан не залишився жити на Олімпі, а пішов у тінисті ліси й гори, де пас стадо, грав на дзвінкій сопілці. Як тіль­ки чули німфи її чудовий звук, одразу юрбами поспішали до нього і невдовзі весе­лий танок рухався зеленою відлюдною долиною під звуки музики Пана, який і сам любив брати участь у танцях німф. А коли настав жаркий полудень, він йде у гуща­вину лісу і відпочивав. Небезпечно його тоді турбувати. Пан запальний і міг у гніві наслати тяжкий гнітючий сон чи панівний страх. Але якщо бог не гнівається, то він милостивий і добродушний.

Схожість Глана з Паном у тому, що він мав безмежну владу над жіночими се­рцями. Поява Пана на порохівниці Глана засвідчила те, що як мисливець він зна­ходився під опікою бога. З богом Паном герой роману тісно пов' язаний невиди­мими ланцюгами. Для письменника людина — це передусім частина світу. Пан — втілення стихійного життєвого начала, яке живе у кожному з героїв: і в Глані, і в Едварді, і в Єві. Цю особливість роману помітив О. Купрін: «Головна особа зали­шалася майже не названою — це могутня сила природи, великий Пан, дихання якого відчувалася і в морській бурі, і в білих ночах з північним сяйвом... і в таєм­ниці кохання...».

За жанром «Пан» — це психологічний роман, бо автор сконцентрував увагу на психологічному боці кохання. Розповідь йшла від першої особи, від імені головно­го героя. Це своєрідні нотатки про те, що сталося з ним декілька років тому. Така форма розповіді надає більшої достовірності подіям, про які йшлося у творі. Роман став «сповідальною прозою» письменника, оскільки виявилося схожість головного героя і автора твору, позиція письменника вимірювалася через світогляд головного героя. Всі події відбувалася на лоні природи.

Головною темою стала тема кохання, кохання-страждання. Воно виникла як не­переборна сила, яка не контролювалися розумом, не знало перепон, не зважало на моральні устрої та норми. Кохання у Гамсуна не привело до щастя і не дало спо­кою, а стало вічним двобоєм ворогуючих сил, котрі прагнули єднання.

Роман «Пан» складний за проблематикою. Він порушив філософські і морально-етичні проблеми: сенс людського буття, сутність щастя і страждання, стосунки лю­дини і природи, їх взаємоіснування.

Останній прозовий твір Кнута Гамсуна 90-х років — Роман «Вікторія». Він був написаний за надзвичайно короткий час: ще в липні 1898 року Гамсун не уявляв собі його повного обсягу, а в кінці вересня «Вікторія» була готова

до друку.

Сюжетну основу твору склала історія трагічного кохання. Недаремно Кнут Гам-сун зауважив, що «Вікторія» — «це ліричний твір», у центрі якого любовний конф­лікт, подібний до того, який був показаний у «Пані». У романі звучав не лише мо­тив фатальної приреченості сильного почуття закоханих, а й мотив суспільної нері­вності.

Син мірошника йшов і думав, що коли виросте, то буде виробляти сірники. Це робота небезпечна: вимастила руки в сірку і жоден сміливець не наважиться приві­тати. В лісі юнак провідав своїх птахів, які були його друзями.

Юханнес, так звали хлопця, був 14-річним підлітком, широкоплечим, загорілим на сонці, великим майстром вигадувати різні нісенітниці. Батько повідомив, що за ним послали із Замку. Хлопець зустрів молодих вельмож, допоміг їм розміститися у човні. Всі діти були взуті у чоботи і лише Вікторію, взуту в черевички, дівчинку 10 років, треба було перенести на руках.

Юханнес хотів це зробили, але Отто, молодик з міста, випередив. Хлопець хотів разом з усіма піти на острів, але йому треба було берегти човен. Він думав і уявляв, як рятує Вікторію.

Пройшли роки. Юханнес виріс, йому було двадцять, цілими днями сидів над книжками. Виросла і дівчина подорослішала, не впізнала Юханнеса. Між ними від­булася розмова. Юнак витягнув з води утоплену Каміллу. Вікторія хотіла зробити спробу зізнатися, але не змогла. Минали дні, герой поїхав до міста і зустрів там Ві­кторію. Виявилося, що вона заручена з Отто, який випадково загинув під час полю­вання. Після цієї пригоди Вікторія стала вільною, але доля знову розвела шляхи двох закоханих людей. Юханнес одержав від коханої листа (його приніс учитель), якого та написала перед смертю. У ньому дівчина зізналася у коханні, з трепетом описала всі найтонші переживання та відчуття, що переповнювали її душу у моме­нти зустрічей з Юханнесом. Вона просила вибачення за неприємності, яких завдала коханому і не встигла вимолити пробачення. Вікторія обірвала листа і попрощалася з героєм назавжди.

Автор робить висновок, що трагедія головних героїв була обумовлена об'єктивними умовами життя.

Значення творчості Гамсуна надзвичайне. Він виступив як неоромантик. Його творчості були, властиві такі риси:

відчуття природної краси світу;

опис життя, людських почуттів, дисгармонії внутрішнього світу людини, конфлікту і антагонізму взаємин, прихованих за об' єднанням людських істот;

насичений ліризм;

пошук соціальної і історичної опори в традиціях і устоях норвезького селища;

створення циклів романів, в яких відображено зміни нового в житті історич­ного процесу ХХ століття, погляди і думки людей;

зображення масштабних, узагальнених характерів героїв;

заперечення сірого, приземленого натуралізму;

відтворення підсвідомого душевного буття людини;

звернення до оригінального жанру суб' єктивно-психологічного роману, за­вдання якого — аналіз внутрішнього життя особистості;

розроблення прийомів лірико-суб' єктивної, ритмізованої оповіді, в словесну тканину якої вплетені кругові лейтмотивні повтори одних і тих самих ідей, думок, почуттів.

Творчість Кнута Гамсуна близька українській літературі, в якій теж були подібні мотиви. Багато спільного знаходила в творчості норвезького романіста та М. Коцюбинського. Головним лейтмотивом їхніх творів стала любов і ненависть, життя і смерть, людина і природа.

Запитання для самоконтролю

Що нового в розвиток драматургіїХХ століття вніс Г. Ібсен? Чим його дра­матургія відрізнялася від драматургії Б. Брехта, Б. Шоу, А. Чехова?

У чому, на думку Б. Шоу, міститься головна особливість «нової драми» І. Ібсена?

Назвіть п'єси драматурга. Яка головна проблема була покладена в їх основу?

Поясніть походження псевдоніма Гамсуна?

Чому за своє життя письменник змушений був перепробувати безліч про­фесій?

За який твір Кнут Гамсун був удостоєний Нобелівської премії?

Чому свій роман «Пан» він назвав ім'ям давньогрецького божества? Як ця назва пов'язана з головним героєм? Яка основна тема, ідея та проблематика ро­ману «Пан»?

Що спільного між романом К. Гамсуна та повістю М. Коцюбинського «Тіні за­бутих предків»?

У чому полягає новаторство Кнута Гамсуна? Чому його назвали «співцем кохання»?