Материал: Історія зарубежної літератури XX століття - Підручник (Давиденко Г. Й.)


2. я. кавабата — класик сучасної японської літератури

Ясунарі Кавабата — один із визначних прозаїків XX століття, якому в 1968 році була вручена Нобе­лівська премія за «письменницьке мистецтво, що виражає сутність японського мислення». Талант Ясунарі Кавабата одночасно відобразив і традицій­не, і нове у житті японського народу, знаходячи для відтворення цього синтезу найбільш природні і ви­разні форми.

Ясунарі Кавабата народився 11 червня 1899 року в місті Осака у родині лікаря. Батько майбутнього письменника, крім своєї спеціальності, цікавився лі­тературою та мистецтвом. Однак, коли хлопчику виповнилося лише два роки, він, а ще через рік по­мерла й мати. Ясунарі виховували бабуся та дідусь (батьки матері); після смерті бабусі та сестри він за­лишився з дідусем, якого дуже любив.

У шкільні роки Кавабата захоплювався живописом, мріяв стати художником. Але у 12 років змінив своє рішення і спробував сили в літературі. Перший твір — «Щоденник шістнадцятирічного» (1914, опуб. 1925) — передав щирі й безпосеред­ні почуття дитини, на очах якої відбулося стільки трагедій і поступово згасали дні дідуся, останньої близької людини. Ще в юнацькі роки у поета виявився талант спостереження за іншими людьми. На сторінках його творів з' явилося багато ціка­вих думок про тих, хто його оточував, про їхні співчуття, безкорисність, душевну щедрість.

Великий вплив на становлення майбутнього письменника справили твори япон­ської класики, насамперед «Гендзі-моногатарі» — роман про принца Гендзі. Однак не тільки середньовічні епопеї з їхніми батальними сценами й кодексом честі саму­раїв привертали увагу юнака. Він із захопленням читав твори зарубіжної літерату­ри, особливо скандинавських та російських авторів. Серед російських класиків на­дав перевагу Л. Толстому, Ф. Достоєвському, І. Тургенєву, А. Чехову. Вступивши у 1920 році до Токійського університету, значно розширив коло своїх мистецьких уподобань. Він серйозно займався вивченням не тільки літератури, а й шедеврів світового мистецтва. Ознайомився з творами Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта.

В університеті разом з іншими студентами Я. Кавабата видавав літературний журнал «Сінто» («Новий рух»), в одному з випусків якого було надруковане опові­дання «Картина для поминання», що привернуло увагу японських літераторів. По закінченні університету в 1924 році взяв участь у створенні журналу «Бунгей дзі-дай» («Сучасна література»), з яким в Японії пов'язали початок нового літератур­ного напряму — сіканкакуха (неосенсуалізм). Великий вплив на засновників ви­дання мали модерністські письменники Заходу (Дж. Джойс, Г. Стайн). Із точки зору японських сенсуалістів, література не повинна бути тільки копією об'єктивної дій­сності, вона, на їхню думку, — завжди плід суб' єктивних вражень, переживань, по­чуттів, сумнівів автора. Однак Я. Кавабата у цій групі молодих митців посів особ­ливе місце. На відміну від інших, він не відмовився від національних художніх традицій, класичних уявлень про прекрасне. Пізніше він писав: «Узахопленні від літератури Заходу я намагався наслідувати кращі її зразки. Але по суті я — східна людина і ніколи не втрачав свого власного шляху».

Невелика повість Ясунарі Кавабата «Танцівниця з Ідзу» (1925, опуб. 1926), створена у традиціях класичної японської літератури, одразу привернула увагу японської літературної критики й здобула авторові популярність серед публіки. По суті, це перший його значний твір, в якому виявилися характерні риси стилю митця — задушевність, м'якість, спокійність.

Однак справжній успіх і заслужене визнання прийшли до автора після появи но­вої повісті — «Снігова країна» (1934—1947). Цей твір визнано одним із найкращих у прозі Японії. Таємниця людського кохання і природа снігового краю стали пред­метом філософських роздумів митця, котрий намагався знайти ключ до відкриття вічної гармонії світу. Твір написаний на основі принципу вабі (неяскравої, приглу­шеної краси). Цей принцип дозволив письменникові показати цінність кожної миті людського життя і неповторність природи. Взаємини токійця Сімамури та сільської гейші Комако зображені на тлі різних пір року, як цього вимагала дзен-буддійська естетика. Крім реального плану, у повісті велике значення мав психологічний план. Автор заглибився у підсвідоме, у світ почуттів і вражень, які для нього не менш значущі, ніж навколишній світ. Кавабата заявив про себе як талановитий майстер ліричної прози, в якій знайшла відбиток духовна суть сучасного японця.

Під час Другої світової війни і в повоєнні часи письменник багато подорожував по Маньчжурії, приділив увагу вивченню класичного японського роману XI століття.

У 1960 році Ясунарі відвідав кілька американських університетів, де читав семі­нари з японської літератури. У своїх лекціях наголошував на неперервності її роз­витку з XI до XIX століття, а також на тих змінах, які відбулися в японському мис­тецтві XX століття, коли особливо посилився вплив Заходу.

У повістях «Тисячокрилий журавель» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня столи­ця» (1962), що розвивають усталені традиції класичної японської словесності, про­заїк порушив проблеми моралі й краси, намагаючись врятувати суспільство XX століття від бездуховності. Тривоги й хвилювання цілих поколінь, їхні моральні та естетичні ідеали дали поштовх для творчих шукань митця, для якого завжди бу­ли близькими і духовні традиції світової літератури, і цінності японського народу. Він впевнений, що зв'язок часів не розпався, що минуле існувало в теперішньому, пронизавши його невидимими променями. Кавабата володіє здатністю відтворюва­ти цей ланцюг часів, відчуваючи світ у трьох часових вимірах: у минулому, тепері­шньому і майбутньому. Ця тривимірність нерідко виступала як єдність спогадів, вчинків і марень його літературних героїв. Найбільш відчутно це виявилось у пові­сті «Тисячокрилий журавель».

Письменник завжди зберігав політичний нейтралітет, але наприкінці 60-х років порушив цей принцип, підписавши петицію проти «культурної революції» в кому­ністичному Китаї.

16 квітня 1972 року важкохворий Ясунарі Кавабата покінчив життя самогубст­вом у себе вдома в Дзусі. Мотиви самогубства залишилися нез'ясованими.

Композиційна побудова повісті «Тисячокрилий журавель» пов'язана з тради­цією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де Кавабата жив тривалий час) і починалося знайомство читачів із головними героя­ми: Кікудзі і Юкіко, доля яких і становить основу сюжету. Чайна церемонія — за­гальне тло, а точніше, художня тканина, переплетіння «ниток» які з' єднали минуле і теперішнє всіх персонажів.

Сутність чайного обряду — старовинної традиції, доведеної японською естети­кою до рівня високого мистецтва, — полягала в тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своєю долею, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, на­гадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми. Існувало чо­тири правила чайної церемонії:

Гармонія. Це умова існування, основа основ; постійність можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої взаємини зі світом. Пошуки гармонії — призначення традиційного мистецтва японців.

Чемність. Вона передбачала щирість стосунків між людьми, співзвуччя сер­дець, «зустріч почуттів» не за правилами поведінки, а через те, що душа людини, яка потрапляє у світ краси та натуральності, прихильна до добра. Чайний дім — це обитель миру та спокою, сюди немає доступу людям із поганими думками.

Чистота. Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, за­кінчуючи чистотою в буквальному розумінні.

Спокій. Головне в чайному домі — тиша та спокій, необхідні для рівноваги ду­ху, для бесіди «серцями».

Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його мета — не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Небезпека духовно­го знецінення давньої традиції у повісті йде від Тікако Курімото, яка «здобула собі неабияку славу вчительки чайної церемонії». Із нею пов' язані всі життєві труднощі головних героїв повісті. Колись Тікако була коханкою батька Кікудзі, котрий вже по-дорослому осмислював свої дитячі спогади про неї. Пізніше ця жінка змогла увійти в довіру до його матері, ставши незамінною помічницею в родині Кікудзі, допомагаю­чи влаштовувати чайні церемонії і навіть прислуговуючи на кухні, коли збиралися гості. Тікако опікувалася і вже дорослим Кікудзі, котрий втратив батьків. Вона впли­нула на розвиток його стосунків із нареченою Юкіко Інамурі й чинила перешкоди його контактам із пані Оота та її дочкою Фуміко. Тікако пересувала людей та їхні до­ля, як чашки: спочатку підсунула Кікудзі Юкіко і відсунула пані Оота, потім її дочку Фуміко, врешті-решт, і Юкіко, повідомивши, що обидві дівчини вийшли заміж.

Слід зазначити, що на сторінках повісті чайний посуд і взагалі вся кераміка — вази, чашки і чайники — жили немовби власним особливим життям, пов' язаним із минулим. Старовинні речі, яким по кількасот років, відтінили швидкоплинність людського існування, втілили віковічну мудрість, нагадали про неминущі цінності.

Огорнений романтичним серпанком образ Юкіко, котра тримала в руках креп­дешинову хустку із зображенням літаючих журавлів, заполонив уяву Кікудзі з са­мого початку твору. Він закохався в неї, шукаючи в ній втілення своїх мрій. Іншу сюжетну лінію повісті становили досить складні стосунки (у тому числі й любовні) Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов'язали спогади про батька. Оота-сан шукав у синові риси батька, люблячи його і шануючи пам' ять про нього. Зближення з Кікудзі викликало в неї почуття провини, а сам Кікудзі відкри­вав в Оота невідомі раніше привабливі риси й краще розумів тепер почуття свого батька. Оота не чинила перешкод запланованому шлюбу Кікудзі з Юкіко. Однак піклування і співчуття самого Кікудзі до дочки Оота — Фуміко (після раптової смерті її матері від паралічу серця) і зближення з нею, а також наполеглива турбота Тікако про Кікудзі зробили дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяж­ною мрією для хлопця.

Образ журавлів у творі — символічний. В японській символіці — журавлі — символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних птахів на рожевому фоні мав глибокий смисл: героїня повісті повинна мати щасливу до­лю. Мрія про щастя взагалі стала провідною ідеєю твору, але вона лишилася недо­сяжною.

Природа у творах Я. Кавабата посіла особливе місце. Життя природи і людини його на думку, поєднані невидимими ланцюгами. Рядки про природу — це своєрід­не тло, на якому взаємодіяли герої, проте нерідко природа набувала і самостійного значення, ставши одним із образів твору. Я. Кавабата закликав вчитись у природи, проникати у її нерозгадані таємниці, він бачив у спілкуванні з нею шлях до мораль­ного та естетичного вдосконалення людини. У зображенні поета природа прекрасна й велична, через показ змін в ній автор відтворив порухи людської душі, тому май­же всі його твори багатопланові, мали прихований підтекст. У повісті «Тисячокри-лий журавель» природа ніби співчувала героям. Ця лірична повість написана на ос­нові давнього естетичного принципу японського мистецтва — міябі (яскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і як чуттєва, земна, втілена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внут­рішня краса, втілена в образі Фуміко. Автор передав відчуття краси за допомогою особливого прийому — натяку (йодзю), який створив настрій, викликав «надпочут-тя», змусивши працювати думку й уяву читача.

Повість «Тисячокрилий журавель» мав глибокий гуманістичний зміст. Назва твору промовиста: тисячокрилий журавель — це символ чистоти та щастя, яких шукала кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч.

 

Значення творчості Ясунарі Кавабата

Основна тема — тема самотності людини у світі; змалювання японської душі і стосунків людини з природою.

Особливості художнього мислення письменника пов'язані з естетикою дзен-буддизму, яке заперечило розумове сприйняття світу і ствердило принцип природ­ності і безпосередності.

Використовував своєрідну триєдність: єдність спогадів, вчинків і марень.

Велику роль приділив природі; через її образи Кавабата розкрив рухи людсь­кої душі.

Використання прийому підтексту.

Експресивність, незвичайне бачення світу, щирість інтонації.

Основа письма — це органічне поєднання надбань західноєвропейського мо­дерну з традиціями японської класичної літератури, зокрема «школи жіночого письма», яка відзначалася вишуканістю стилю, глибиною чуттєвого переживання, простотою і прозорістю образів, кожен з яких приховував глибинний підтекст, час­тково символічний.

Піднесеність думок та вірність вченню про прекрасне.