Материал: Історія зарубежної літератури XX століття - Підручник (Давиденко Г. Й.)


Заняття № 6

ТЕМА МИТЦЯ ТА МИСТЕЦТВА У НОВЕЛІ Т. МАННА «СМЕРТЬ У ВЕНЕЦІЇ»

 

План

Т. Манн — видатний німецький письменник ХХ століття.

«Смерть у Венеції», історія написання, тематика, композиція.

Характеристика образу Густава фон Ашенбаха.

Образ 14-річного Тадзьо — уособлення краси.

Ставлення автора до свого героя, до бездуховного мистецтва.

Завдання для підготовчого періоду

Поясніть алегоричність назви новели.

Окресліть конфлікт новели та діалектику переживань героя.

Порівняйте пейзажі у новелі, спробуйте визначити їх роль і тип:

 

психологічний;

пейзаж-символ;

пейзаж-враження;

пейзаж-потік свідомості.

Складіть ЛС.

 

Література

Штейн бук Ф. М. Тексти, які нас обирають (Роздуми щодо вивчення новели «Смерть у Венеції» Т. Манна) 11 клас // Всесвітня література. — 1999. — № 12. — С. 29—37.

Силкіна В. І. Прочитання новели Т. Манна «Смерть у Венеції» через зіставлення з мі­фом про Нарциса // Всесвітня література. — 1999. — № 12. — С. 39.

Затонский Д. Волшебные горы Томаса Манна // Литературное обозрение. — 1975. — № 6.

Мігальчінська В. М. Музика таланту Т. Манна // ЗЛ. — 2002. — № 11. — С. 61—62.

Силкіна В. Л. Тричі покараний (оповідання Т. Манна «Смерть у Венеції») // Всесвітня література та культура. — 2002. — № 10. — С. 52—53.

Сучков Б. Лики времени. — М., 1969.

Федоров А. А. Томас Манн. Время шедевров. — М., 1981.

Ященко Є. Велич Томаса Манна. // Всесвіт — 1992. — № 5—6.

Данюк Л. Пошуки виходу з кризи гуманізму. Т. Манн. Життєвий і творчий шлях письменника, 11 клас // «ЗЛ». — 2005. — № 45. — С. 3—6.

Інструктивно-методичні матеріали

Новела «Смерть у Венеції» справила враження яскравої мозаїки, сповненої не­звичайних барв, гармонійної пластики і вишуканості ліній. Вона нагадала казкову венеціанську архітектуру, ніжність античної класики, витонченість статуй епохи Ренесансу і неперевершені шедеври Леонардо да Вінчі та Мікеланджело.

У творі відчували асоціації з біографіями видатних митців. У Венеції бували Ге­те і Шиллер, тут помер Вагнер, це місто любив і сам Т. Манн за його особливу ча­рівність і багатство культури. Ремінісценсії з реальними фактами із життя людей мистецтва дозволили письменникові вести філософську розмову про творчу особи­стість і її духовні проблеми взагалі. Однак новела вийшла за межі чисто естетичних принципів, вона стосувалася і морального стану епохи, справжніх і фальшивих цін­ностей, сутності людського існування.

Згідно з початковим задумом її героєм мав бути Й. В. Гете. Назва навіяна фак­том біографії (помер у Венеції) одного з улюблених композиторів Т. Манна — Р. Вагнера. В остаточному варіанті героєм став вигаданий персонаж — письменник Густав фон Ашенбах. Гетевськими залишилися бюргерсько-чиновницьке похо­дження героя, здобуття ним дворянства за суспільно-літературну діяльність.

У центрі твору — німецький письменник. Усе своє життя він присвятив мистец­тву, свідомо позбавивши себе всього «зайвого і непотрібного» — почуттів, при­страстей, страждань. Він вибрав роль наглядача, що стояв обабіч дійсності і ство­рив свій особливий світ естетичної довершеності. Однак така позиція зумовила внутрішній конфлікт його душі: він відчув необхідність залишити звичний порядок і поїхати хтозна-куди.

Початок новели символічний. Гуляючи вулицями міста, Густав Ашенбах потра­пляє на цвинтар, і саме там він інтуїтивно усвідомив потяг вирватися зі світу мерт­вих образів та ідей. Йому захотілося втекти подалі від виснажливої праці, однома­нітних буднів, осоружної дійсності. Автор не випадково підкреслив, що герой написав велику епопею про життя Фрідріха Пруського, яке приваблювало його як апологія «невільного життя». Цей роман приніс Ашенбаху велику популярність, а це означало, що його захоплення Пруським було співзвучне загальній атмосфері суспільства, яке ставало все більш механістичним, прагматичним, надмірно раціо­налістичним.

Однак те, що Ашенбах намагався знищити у собі, почало мстити йому. Його се­рце повстало проти розуму, плоть — проти обмеження, душа — проти розрахунку. Густава вабив інший світ — світ справжнього життя, невигаданих почуттів, реаль­ної краси, який він знайшов у Венеції.

Образ Венеції відіграв особливу роль у новелі. По-перше, це символ віковічної культури. Автор створив яскраву панораму венеціанських парків, садів, будинків, каналів, вулиць, де кожний камінь може розповісти чудові історії про митців та їхні створіння. Однак Венеція зустріла його похмурим небом і довгим дощем. Незвична тиша і непривітність гондольєра насторожили письменника, він відчував себе у по­лоні якоїсь таємничої ворожості. Втома знову охопила серце, і він плив за течією каналу, не маючи сили навіть сперечатись із суворим провідником. Ця картина на­була алегоричного змісту. У мертвій тиші плила невідомо куди Європа. Духовна культура поступово губилася у темряві Всесвіту. А людина лише спостерігала за тим, що відбувалося.

Однак образ Венеції поступово ожив, наповнився теплом, сонцем, осяйною кра­сою. Така метаморфоза відбувалася у свідомості головного героя, поворотним мо­ментом для якого була зустріч із 14-річним хлопчиком Тадзіо. Обличчя Тадзіо на­гадувало картини Рафаеля, а його тіло — античної статуї. Втім, його краса не тільки зовнішня, а перш за все духовна — до нього тягнули всі: і діти, і дорослі. Зу­стріч із Тадзіо немовби пробудила героя від тривалого сну. Він зрозумів, що краса реального життя — неперевершена цінність світу, без неї мистецтво втратив свій смисл, а світ постав сірим і безбарвним.

Знайомство із Тадзіо (хоча це не можна назвати повною мірою знайомством — Ашенбах і хлопчик навіть ніколи не розмовляли один із одним) змусило героя пе­реоцінити свій життєвий і творчий шлях. Густав усвідомив, що не він став справж­нім переможцем, незважаючи на славу, а Тадзіо з його життєдайною силою, опти­мізмом, енергією. З цього моменту на перший план у новелі вийшов хлопчик, за яким митець визнав право бути своїм вчителем.

Спостерігаючи фрагменти буденного життя підлітка, Ашенбах відчув нарешті справжню радість і повноту буття — як людина і як письменник. До нього прийшло мистецьке щастя — «думка, що переходить у почуття, і почуття, що переходить у думку». Образ і його прекрасне відображення злилися в одне ціле, і Густаву знову захотілося писати, тільки вже по-новому, не так, як раніше. Він хотів зробити свій стиль подібним до витонченої краси Тадзіо, а творчу манеру — такою ж натхнен­ною, як погляд хлопчика, що завжди сяяв добром, мрією, радістю.

Символічно, що внутрішні відкриття Ашенбаха немовби наповнили і його само­го, і навколишній світ чудовими звуками, блискучим світлом, кольоровими карти­нами. Емоційна тональність оповіді зміниться: замість нудьги й суму з'явилася ро­мантична піднесеність.

Однак щастя, яке відчув Ашенбах, тривало недовго. У Венецію прийшла страш­на хвороба — холера. Влада замовчувала масштаби епідемії, боючись паніки і ма­теріальних збитків від масового від' їзду відпочиваючих. Т. Манн поступово пере­йшов до сатиричного викриття абсурдного суспільства, яке заради імітації благо­получчя жертвує життям людей. Густав Ашенбах, дізнавшись про епідемію, споча­тку хотів попередити про загрозу холери родину Тадзіо і тим самим врятувати його. Але одразу його охопив страх, що він більше ніколи не побачить хлопчика і не від­чує щасливих хвилин його присутності. І герой вирішив мовчати, ввійшовши у зло­чинну змову з хворим суспільством. Цей момент можна вважати психологічною кульмінацією твору: душа опинилася на межі добра і зла, споглядання і дієвості, проте людина зробила хибний вибір, який став початком її кінця.

Після фатального рішення Густава Ашенбаха оповідь прискорилася. Посилилася драматична напруга. Соціальне божевілля наклалося на шалені думки героя. Ашен-бахові снилися жахливі сни, але реальність нічим не відрізнялася від них: люди ро­били вигляд, що нічого не відбувалося, а самі летіли у невідому прірву.

Новела завершилася символічною смертю письменника. Зробивши неправиль­ний моральний вибір, він сам страждав від нього. У такий спосіб прозаїк попередив людство про загрозу духовного занепаду суспільства. Автор ствердив, що згинув не тільки митець, не тільки культура, а й увесь світ.

У новелі відчувався вплив Ніцше, який передбачав всесвітній хаос і вакханалію під час близького апокаліпсису. Це втілилося у творі в описах трупів на берегах ве­неціанських каналів, злочинних порядків капіталістичного суспільства, жахливих снах Ашенбаха, фальшивих стосунках між людьми.

Однак Т. Манн, хоча і спирався на концепції філософів, утвердив власну теорію, в якій поєдналося і відчуття насолоди від життя і мистецтва, і водночас усвідом­лення зміни справжніх цінностей химерними ідеалами. Письменник закликав люд­ство повернути втрачену культуру, переглянути соціальний лад і кожну душу з по­зиції класичного гуманізму. У цьому плані Венеція повинна нагадати про злет духовності в епоху Ренесансу і змусити замислитися над тим, чи можливе нове від­родження.

У новелі «Смерть у Венеції» виявиться майстерність Томаса Манна-художника:

епічне начало (розповідь про зовнішні події) поєдналося з підкресленим ліриз­мом (заглиблення у внутрішній світ персонажів), а також елементами драматизації;

карнавальний принцип: люди не ті, за кого себе видавали, але автор неначе зняв маски, і за блискучою мішурою постав потворний світ викривлених образів і думок;

особлива виразність портретів героїв; велике значення мала кожна деталь, жест, навіть спрямування погляду. Зовнішня витонченість поєднувала з емоційним сприйняттям і психологічним аналізом;

важлива позиція оповідача, його інтонація, маски, у яких він виступав. Точка зору автора весь час змінювала, він говорив то від імені Ашенбаха, то Тадзіо, то не­відомого гондольєра, то випадкового перехожого тощо. Таким чином, створювала багатогранна картина дійсності, яка відображалася у десятках маленьких дзеркал;

синтетизм оповіді новели. Кожна фраза передавала й об'єктивну реальність, і психологічний стан особистості, і філософські думки автора;

використання афоризмів. Його афоризми — це квінтесенція духовного до­свіду письменника, який сприймав світ у певних абстракціях і логічних катего­ріях. Це свідчило про його прагнення глибоко розібратись у складних пробле­мах буття;

поєднання традиційних і новаторських засобів відображення дійсності. Від реалізму XIX століття він узяв поширені описи, психологічний аналіз, натуралісти­чні подробиці. Експресіоністичні мотиви відчувалися у показі деформованої психі­ки, спотвореної реальності, у порушенні логічної послідовності композиції.

особливе місце — символіка. Тут символічно усе — і цвинтар, і сонце, і ніч, і осінь, і смерть письменника. Символіка нерідко переходила у складну алегоричну оповідь.