Материал: Історія зарубежної літератури XX століття - Підручник (Давиденко Г. Й.)


Заняття № 10

НЕОРОМАНТИЧНІ МОТИВИ И ОБРАЗИ В РОМАНІ К. ГАМСУНА «ПАН»

 

План

Історія написання роману «Пан», своєрідність композиції. Сенс назви роману; роль міфологічного підтексту.

Тема і проблематика.

Особливості трактування теми кохання (образи Глана, Едварди, Єви, Мака, лікаря і барона). Сутність протиставлення кохання Едварди та Єви.

Природа і людина в романі. Функції пейзажу. Імпресіоністична техніка письма.

Кнут Гамсун і українська література: контактно-генетичні зв'язки й типологі­чні паралелі.

 

Завдання для підготовчого періоду

Зверніть увагу на поняття «лірична проза» та «імпресіоністичний психоло­гізм».

Розгляньте «любовні трикутники», що формуються в романі. Які риси харак­теру виявилися у кожному з героїв?

 

Едварда

 

Єва Глан

лікар Глан

•пан Мак

 

 

 

Глан

 

барон

 

Порівняйте лейтенанта Глана з роману «Пан» та Івана з повісті М. Коцюбин­ського «Тіні забутих предків». Що єднає цих героїв?

Які фантастичні образи супроводжували тему кохання в романі? У чому по­лягав їх символічний зміст?

 

Література

1. Гурдуз А. І. Норвегія — Україна: літературні зв'язки. Кнут Гамсун в Україні сього­дні. // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2005. — № 5. —

С. 29—31.

Кузнецова Л. К. Кнут Гамсун «Пан». Система уроків. // Зарубіжна література. — 2004. — № 32. — С. 12—14.

Рогозинський В. В. «Згідно з якими зірками жити...» До вивчення роману Кнута Гам-суна «Пан» // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2005. — № 5. — С. 27—28.

Нагибин Ю. Син про батька // Книжное обозрение. — 1991. — 13 грудня.

Побейко Г. На родине классиков Скандинавии // Библиотекарь. — 1990. — № 12.

Інструктивно-методичні матеріали

А. Чехов назвав норвезького письменника Кнута Гамсуна «натхненним співцем кохання», який показав чарівність і драматизм бурхливих пристрастей. Кнута Гам-суна завжди цікавили процеси, що відбувалися у людській душі, тому своїм най­кращим романом «Пан» (1894) він започаткував психологічну прозу в норвезькій літературі. Цей роман став зразком прози раннього модернізму, що поєднав у собі риси імпресіонізму, символізму та неоромантизму. Заглибившись у світ людських переживань, письменник показав кохання на тлі прекрасної природи, яка повинна б стати прикладом гармонії, однак люди, на його думку, не прислуховуються до го­лосу природи та розуму й руйнують почуття і стосунки між собою. К. Гамсун кон­центрував увагу на психологічному боці кохання, на його трагічності, коли звину­вачення й образи зробили неможливим союз двох сердець. Роман написаний у той час, коли письменник, перебуваючи в еміграції, опинився у Парижі. Автор довго думав, як назвати роман. Спершу дав йому назву «Едварда», за ім' ям головної ге­роїні. Але коли книга була вже готова до друку, Гамсун вирішив, що назва «Едвар-да» не відповідала змісту твору і тому повідомив видавцеві нову назву — «Пан».

У ХХ ст. і на початку ХХІ століття спостерігався підвищений інтерес до міфу з боку письменників, філософів, психологів, соціологів. Я. Поліщук зазначив, що міф — «універсальний, культурний феномен, значення якого виходить поза конк­ретні часові виміри (проте у кожну епоху інсталюється в духовних координатах ча­су) як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архітипів». Міфологічний фактор у літературі обумовлений перш за все процесами свідомої авторської міфотворчості. Філософсько-міфологічний аспект роману «Пан» відчутний вже в назві твору, і це дало змогу авторові синкре-зувати культуру і міфологізувати картини світу.

У класичній міфології Пан — син Гермеса, бог лісів, отар, пастухів, який пересліду­вав німф у пориві закоханості. Пан, хоч і був одним з найдавніших богів Греції, не до­сить вагома персона. Поступово він втратив свій первісний характер і став богом — покровителем усієї природи. Коли народився великий Пан, то його мати, німфа Дріопа, глянувши на сина, з переляку кинулася тікати, бо той мав цапині ноги та роги і довгу бороду. Але його батько, Гермес, зрадів народженню дитини, узяв його на руки і підніс на світлий Олімп, де всі боги гучно вітали Пана і сміялися, дивлячись на нього.

Пан не залишився жити на Олімпі, а пішов у тінисті ліси й гори, граючи на дзвінкій сопілці. Як тільки почули німфи її чудові звуки, одразу юрбами поспішали до нього, і незабаром веселий танок рухався зеленою відлюдною долиною під звуки музики Пана, який і сам любив танцювати з німфами. Коли він розвеселявся, неабиякий галас зчиня­вся у лісах, по схилах гір: весело грали німфи і сатири разом із шумливим цапоногим Паном. Опівдні він ішов в гущавину лісу, щоб відпочити. Саме тоді небезпечно його турбувати: Пан запальний і міг в гніві наслати тяжкий гнітючий сон чи панічний страх. Траплялося, що бог усьому війську вселяв такий страх і примушував чимдуж тікати. А коли Пан не гнівався, то він милостивий і добродушний.

Пан — втілення стихійного життєвого начала, що живе у кожному з героїв ро­ману: в Глані, Едварді, Єві. Схожість Глана з Паном виявився в тому, що він мав майже безмежну владу над жінками, їхніми серцями.. Важкий «звіриний» погляд приваблював до нього жінок. На міфічного Пана герой схожий тим, що обидва во­ни злилися в одне ціле з природою. Стрімкі пориви душі Глана часто не можна бу­ло збагнути, і автор підкреслив, що не лише на його порохівниці, а й у ньому само­му неначе сиділо невгамовне божество — Пан.

Провідною темою у романі стала тема кохання, яке постала у творі як непереборна сила, що не піддавалася контролю розуму, не знала перешкод і не визнавала жодних обмежень.

Ідея твору: люди не прислухаються до голосу природи та розуму і руйнують почуття і стосунки між собою. Роман складний за проблематикою. Він порушив філософські та морально-етичні проблеми: у чому сенс людського буття; що таке щастя, людина і природа. Гамсун, відомий у світовій літературі як поет кохання, зобразив нові відтінки любовного почуття. Саме влада кохання визначила стосунки і вчинки героїв.

Розповідь у романі «Пан» йшла від головного героя. Це своєрідні записки про те, що сталося з ним декілька років тому. Описане в романі й розказане Гланом сприймалося як гімн красі світу і велика людська трагедія водночас.

Сюжет роману, на перший погляд, нескладний. Лейтенанта Глана, що жив від­людником у лісі, кохали дві жінки — Єва та Едварда, він теж любив їх, не знаючи, кому надати перевагу. Стихія кохання захопило всіх трьох героїв. Як будь-яка при­родна стихія, кохання стало небезпечним і, наче міфічний Пан, вимагало жертв.

Лейтенант перебував у тому віці, коли молодість минула, на зміну їй прийшла зрілість. Він жив далеко від людей зі своїм вірним другом псом Езопом. Героєві нуд­но серед людей, що збиралися для розваг у будинку місцевого багатія — торгівця Мака. Для Глана ліс — не просто куточок природи. Тільки в лісі він відчував себе сильним, тут міг жити справжнім життям, відчувати його красу. Природа заполонила душу, але не переборола його почуття до Едварди. Перша зустріч із дівчиною сталася під час бурі. Тоді їй було років 16, і вона одразу підкорила серце чоловіка. Його лю­бовні історії не обмежувався стосунками з Едвардом. Під час зустрічі пароплава він познайомився з Євою, молодою одруженою красунею. Автор говорив, що було щось особливе у важкому звірячому «погляді» Томаса, що, наче магнітом, вабило до себе жінок, і щира душею Єва, наче метелик, прилетіла на світло, не відчуваючи небезпе­ки. Для молодої жінки це було перше сильне, бурхливе почуття, якому вона повністю віддала. З покірної домашньої рабині вона перетворилася на особистість, відчувала свою гідність і незалежність, її почуття безмежне, вона нічого не вимагала від коха­ного. Гланові було приємно відчувати її турботу, його душа біля Єви просто відпочи­вала і набиралася сил. Але весь час він думав про Едварду.

Обидві жінки кохали Томаса Глана, але кожна по-своєму. Глан часто зустрічав Єву із сільським ковалем, думаючи, що то її батько. Лише напередодні смерті жін­ки дізнався, що коваль — то її чоловік. Єва загинула під час вибуху міни, яку за­клав Глан, щоб відзначити від' їзд Едварди грандіозним феєрверком. Міну підірвав пан Мак, сподіваючись, що загине Глан.

Едварда також кохав Глана. Але пояснити їхні стосунки складно. Вона майже не бувала сама, її весь час хтось супроводжував. Це дратувало Томаса, а він, у свою чергу, дратував Мака, який помітив, що між ним і його дочкою виникли почуття. Едварда не така гарна, як Єва, Глан її покохав не за красу, а за душу. Дівчина відвідувала його сто­рожку, і після розставання юнак відчував себе спустошеним і самотнім. Ревнощі су­проводжували його пристрасне кохання і штовхали на неймовірні вчинки. Едварда теж часто нерозсудлива. Освідчившись Гланові у коханні, вона вирішила вийти заміж за барона. Непередбачуваність їхніх дій можна пояснити експресивністю характерів. На­віть у ті хвилини, коли душі їхні готові відкритись одна одній, щось стримувало їх.

На перший погляд, Едварда занадто примхлива, манірна. Але вона чекала від ко­хання чогось незвичайного й тому не змогла оцінити почуття Глана. Домінуюча тема «кохання — страждання» досягла свого апогею в епізоді прощання Едварди і Глана.

Фінал роману «Пан» відкритий, але в новелі «Смерть Глана» (1893), своєрідно­му епілозі твору, автор логічно завершив сюжетну лінію. Цікаво, що новела була написана раніше за роман, тобто митець ще до створення «Пана» знав, чим закін­читься життя його героя.

Глан вирушив на полювання у далеку Індію. Там він одержав листа від Едварди з проханням повернутися до неї. Але для нього вороття назад нема. Він зробив усе можливе, щоб викликати у свого суперника ревнощі і лють. І той вбив героя.

«Коли руйнуються любовні стосунки, — руйнується світ,» — писав Кнут Гам-сун у своїх нотатках до роману «Пан».

Намагаючись розв' язати складну проблему відносин людини й природи, Кнут Гамсун підкреслив, що всі ми діти природи, а тому не можемо нехтувати одвічними законами єдності, мудрості, гармонії. Саме та людина, яка усвідомила її причет­ність до неосяжного океану природи, може бути і буде щасливою. Жодні здобутки цивілізації не замінять людині простих і щирих почуттів, які полонили її душу під час спілкування з природою. Саме тому письменник шукав непереборну силу ко­хання в таїнствах природи, таїнствах людської душі. Для Глана увесь світ був каз­кою. Він умів слухати природу, уловлювати її тиху музику, усім серцем відчувати свою єдність з нею. Природа заполонила душу Томаса, а не переборола його почут­тя. Він лише у лісі міг бути самим собою, жити повноцінним життям, відчувати йо­го красу, тому він змінив військову форму на «одяг Робінзона» і жив у хижці разом зі своїм собакою Езопом. Світ цивілізації герой сприйняв як недосконале, штучне відображення світу природи. Він «тішився запахом коріння й листя, запахом сосно­вої живиці», і ніщо не бентежило його душу.

Імпресіоністичний психологізм — головна стильова ознака імпресіоністичної техніки письма. Дослідник Георг Брандес зазначав, що Кнут Гамсун «відтворив душевний кінематограф» завдяки нечуваному психологічному імпресіонізму. Не всі події у творі можна назвати вмотивованими і логічними (вбивство Томасом Гланом свого вірного друга — собаку Езопа). Мотивація цього вчинку не лежала на поверхні тексту, герой діяв за внутрішнім передчуттям, миттєвим враженням.

В образі Глана знаходимо риси неоромантичного героя. Це мужня людина, яка протистояла суспільству (відчужений від людей, самотній), йшла на ризик, потрап­ляла у незвичайні обставини і намагалася їх подолати.

Внутрішні зв' язки можна простежити між романом «Пан» Кнута Гамсуна та по­вістю «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. І для норвезького, і для українсь­кого письменників Пан (Чугайстер) — це уособлення сил природи. Він сприймався як символ єднання людини з природою, що навчив людину бачити прекрасне, що завжди допомагав зберегти душевну рівновагу. Український письменник стверджу­вав, що і людська пісня, і людська праця — все дихало первісною дикою природою. Віднайти мелодію, яка була б співзвучна з красою гірських пейзажів, Іванові Па-лійчуку довго не вдавалося. Але після зустрічі з богом лісів — Чугайстром, — яка і здивувала хлопця, мелодія прийшла до нього легко і просто. Український письмен­ник у своїй повісті прагнув відтворити оригінальне міфологічне світосприйняття гуцулів, показати їхнє, овіяне казковістю, міфами і повір' ями життя. Іван Палійчук став частиною природи, адже з дитинства «знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий Чугайстр, який зараз про­сить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. ... Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, що співають пі­сень, вигадують байки і молитви...». Тобто, вже з раннього віку свідомість Івана була «налаштована» на сприйняття міфологічного досвіду, виробленого гуцулами протягом багатьох віків. Він чув голоси предків, зростав в атмосфері міфу карпат­ських лісів та полонин. Ставлення Івана до міфологічного світу змінилося після смерті Марічки. Страх перед демонічними силами витіснив завдяки великій силі кохання, яке він втратив зі смертю коханої. Тому Іван рятував нявку-Марічку, гра­ючи Чугайстрові пісню, яку підслухав у щезника.

Український та норвезький митці у своїх творах через внутрішній світ людини відтворили карпатську міфологію, яка поєднала в собі язичницькі та християнські вірування та античний міф про Пана. Неповторного колориту творам надали «по­статі міфологічних істот — уособлень надприродної сили», матеріалізація яких у «Тінях забутих предків» виступила як «Суб' єкт спілкування у відносинах з геро­єм», а в «Пані» — як «об' єкт спостереження героя над цим світом».

Слушною буде фраза, взята із роману українського письменника-сучасника Ва­лерія Шевчука з його роману «Горбунка Зоя»: «Любов між особами різної статі — це не мир, а війна, взаємне завоювання і поборювання, саме тому на цьому полі відбувається стільки трагедій: інколи таке змагання ведеться не на життя, а на смерть... і така війна в деяких людей стає смислом їхнього існування, тобто вони на цьому полі ніби воїни-професіонали». Український письменник трактував про­блему любові подібно до того, як її показав і норвезький романіст Кнут Гамсун. Спільне у цих двох письменників те, що вони відобразили пристрасть, деякою мі­рою агресивність, безконтрольність почуттів, трагізм стосунків між людьми, а усе це притаманне літературі модернізму. Кохання у Гнута Гамсуна було коханням-стражданням, коханням — «грою», війною між особами різної статі, що не схоже на боротьбу за якісь ідеали або уподобання, це «втеча» від себе, тому Валерій Шев­чук назвав цю ситуацію війною «воїнів-професіоналів».

Багато спільного з Кнутом Гамсуном у трактуванні проблеми любові можна знайти у Лесі Українки, яка у своїй відомій поемі «Лісова пісня» писала: «Кохан­ня — як вода, — плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал — воно кипить, а стріне холод — стає мов камінь»

Почуття головного героя роману Кнута Гамсуна лейтенанта Глана, описані в розділі «Смерть Глана», можна порівняти з душевним станом ліричного героя Оле­ксандра Олеся:

Ні, забуття не дасть мені й сама природа... Нехай вона і дивна, й молода, Але її краса і врода Твою красу і вроду нагада. До моря б я побіг, де лащуть берег хвилі. Але мені згадаються в той час Твої і ласки, й руки білі, Що на плечах моїх були не раз. Я втік би в темний гай, що слухать як шепоче До листу лист і до квіток трава, Але шептала й ти в зимовій ночі Мені колись шовковії слова. Я б думкою спинивсь в другім небеснім світі, куди і сяйво зір не доліта, Але і там вже власне сонце світе І знов воно про тебе нагада.