Материал: Історія зарубежної літератури XX століття - Підручник (Давиденко Г. Й.)


1. антуан де сент-екзюпері — письменник, льотчик, філософ. життєвий шлях письменника (1900—1944)

Антуан де Сент-Екзюпері (1900—1944) — францу­зький письменник, військовий льотчик.

Повне ім'я: Антуан Жан Батіст Марі Роже де Сент-Екзюпері.

«Граф за походженням, він нагадував кремезного і трохи вайлуватого французького селянина — під два метри, а точніше 1 м 84 см на зріст, широкопле­чий, великоголовий, із задерикуватим кирпатим но­сом, лисуватий, з високим лобом і задумливими чо­рними очима, що випромінювали якусь магічну силу. Коли усміхався, на щоках з'являлися ямоч­ки...»

Творче кредо:

«Перш ніж писати, потрібно жити». «Садівник у пустелі життя» — ці образні рядки належалиь льотчику, письменнику і філософу А. де Сент-Екзюпері. «Багато ра­зів писали і говорили, що А. де Сент-Екзюпері був більше льотчиком, аніж письменником, — згадував його друг Жорж Пелісьє. — Як на мене, ці поняття відокремити просто неможливо. Письменник і льотчик у його особі єдині і не­розривні, тому він став дивовижною, незвичайною людиною, якої ще не знав світ. Проте не слід забувати, що Антуан був не лише письменником і льотчи­ком, а й гуманістом...»

Екзюпері не був вундеркіндом, але вже у 6-річному віці склав свої перші вірші, а в 25 років став зрілим письменником, майстром повітряного пілотажу. Крім того, він мав талант універсальний: досконало володів мовою математики, знався на ква­нтовій теорії, вченні про хромосоми і гени, запатентував кілька власних винаходів. Прозаїк оперував філософськими категоріями, був палким і переконливим полеміс­том, володів неабиякими гіпнотичними здібностями, прославився як блискучий майстер карткових фокусів, чудово малював. Його ілюстрації до «Маленького принца» вважали неперевершеними.

Народився майбутній письменник 22 червня 1900 року в Ліоні, у родині страхо­вого інспектора. За походженням — аристократ. По лінії матері став нащадком ста­рої аристократичної провансальської сім'ї. Рід батька був ще старіший, ім'я Сент-Екзюпері носив один із лицарів Святого Грааля, а з 1235 року про графів Сент-Екзюпері вже згадувала у багатьох французьких історичних хроніках. Проте арис­тократичне походження А. де Сент-Екзюпері, здавалося, не давало ніяких особли­вих приводів для вибору однієї із найбільш небезпечних для того часу професій авіатора. Граф Антуан міг спокійно і радісно жити, насолоджуючись ідилією при­роди і благополуччям у покоях старого замку, де жила родина. Сім' я мешкала у ве­личезному будинку часів середньовіччя. Атмосфера у багатодітній дружній родині була тихою і доброзичливою, отож Екзюпері батьки виховали в атмосфері любові, взаємної поваги і довіри.

Антуан рано втратив батька і переніс усю свою синівську любов на матір — графиню Марі де Сент-Екзюпері. Старий замок дав притулок вдові і її п'ятьом дітям. Мати з доньками оселилися на першому поверсі, а хлопчики зайняли тре­тій. Маленького допитливого Тоніо (так називали письменника в родині) при­ваблювали безкінечні довгі прогулянки у поле разом із лісником. Він думав, що це буде тривати вічно. З ранніх літ хлопець виявив неабиякі здібності до техніки і механіки, одним словом — «всього, що рухається і крутиться». Так, із консер­вних банок він виготовив власний телефон, який непогано працював, а ось па­ровий двигун розірвався прямо в руках, у результаті чого від болю підліток на­віть втратив свідомість. У 9 років змайстрував велосипед з крилами. А ще він мріяв у дитинстві стати садівником. За його словами, садівник — це «той, хто вирощує не просто квіти, а створює красу й гармонію».

А де Сент-Екзюпері любив тварин. Як згадувала сестра Сімоне: «Згодом із да­леких мандрівок він привіз різних тварин: з Південної Америки — тюленя і пуму, з Африки — левеня, у пустелі приручив газелей і лисиць».

Дітей у родині виховувала спочатку гувернантка, потім вони навчалися у закри­тих коледжах.

У 1909 році Екзюпері разом із братом Франсуа вступили в єзуїтський коледж Сен Круа в Ле Мансі. З початком Першої світової війни хлопець продовжив на­вчання в одному із швейцарських коледжів. Саме тут Антуан прийняв рішення ста­ти військовим моряком. Він переїхав до Парижа для того, щоб підготуватися до вступу у Вище військово-морське училище. Проте вперше в житті йому довелося пережити розчарування — іспити з історії та географії провалив, а тому не став студентом. В якості альтернативи юнак вибрав архітектурний відділ Академії мис­тецтв, де провчився рік, проте захоплення технікою не покинув. Усі його думки за­полонила авіація. Слід зауважити, що своє перше «повітряне хрещення» Антуан пройшов ще у 12 років, зробивши декілька кругів на літаку зі своїм знайомим льот­чиком.

У 1921 році А. де Сент-Екзюпері залишив навчання на архітектурному факуль­теті і записався добровольцем до Авіаполку в Страсбурзі. Пройшовши курс підго­товки, продовжив навчання у Марокко та Франції. На той час для цього ще не було повністю усвідомлене покликання. Воно прийшло пізніше під час постійних дале­ких польотів, та численних серйозних авіакатастроф. Загалом Екзюпері провів у небі 6500 годин, або двадцяту частину свого життя молодий пілот літав у небі над Європою і Африкою, Середземним морем і Атлантичним океаном, прокладав курс через підступні південноамериканські Анди. Хоча, щоб заробити на існування, йо­му довелося займатися виключно земними справами: влаштувався у контору чере­пичного заводу, став торговим агентом автомобільної фірми (за рік роботи не про­дав жодного автомобіля), нарешті — аеродромним механіком.

Сент-Екс (так називали Екзюпері друзі) фанатично любив літаки. Вони допомогли йому збагнути красу Землі, вирватися із сірих буднів життя: «Зіткнувся лице в лице з вітром, з зірками і ніччю, з пісками і сонцем. Намагався перехитрити стихії. Чекав сві­танку, як садівник чекає весну. Чекав аеродрому, як землі обітованої, і шукав свою іс­тину по зірках». Треба сказати, що авіація часів А. де Сент-Екзюпері лише «ставала на крило», аероплани були надто ламкі і ненадійні, що призводило до частих аварій.

У першу халепу Антуан потрапив 1923 року під час масового гуляння у Версалі. Над натовпом глядачів він виконав різноманітні акробатичні номери на «паршиве­нькому літачку», який почав розвалюватися у повітрі. Щоб не впасти на людей, пі­лот вивів машину на безпечне місце. Напівживий, опритомнів на ліжку військового шпиталю. Письменник ледь не втопився під час аварії в Сен-Рафаелі, коли гідро­план ввіткнувся носом у морське дно. Троє діб помирав від спраги у найсухішій та найспекотнішій Лівійській пустелі, про що розповів у своєму романі «Планета лю­дей». У 1938 році він мало не розбився на смерть у Гватемалі. Літак кілька разів пе­ревернувся у повітрі і скапотував. Рухнувши на землю, машина дивом не спалахну­ла, а в її пілота був проламаний череп, у кількох місцях перебиті руки і ноги. Ускладнення, пов'язані зі здоров'ям, залишилися на все життя. Все тіло письмен­ника все було у шрамах і переломах, але, навіть до кінця не вилікувавшись, він знов і знов сідав за штурвал літака.

«Як сумно жити! Так сумно, що у мене з 'явилося бажання бігти, летіти хтоз­на-куди, а головне — від самого себе і стати іншим... Мені так потрібно бути ві­льним. Я люблю політ і ризик. А говорити про це — марна справа. Ви не можете собі уявити тієї миті, коли більше не боїшся ні аварії, ні туману, ні високих гір під тобою. Мотор може відмовити — нехай! Ти впевнений, що з тобою нічого не тра­питься. Я люблю політ... Але люблю вдень, а вночі мені самотньо й шкода самого себе. Після польоту у серці глибоке щемління, що так і не змогла вилікувати висо­та...», — згадував Антуан.

За свою роботу в цивільній авіації Сент-Екзюпері ще 1930 року був удостоєний найвищої нагороди Франції — ордену Почесного легіону: за виняткову сміливість, майстерність, холоднокровність і рідкісну самовідданість.

Ще одним захопленням прозаїка стало художнє слово, захоплення яким з' явилося вже в дитячі роки. Писав у перервах між польотами, особливо полюбив робити це, як і Е. Хемінгуей, у кав'ярнях. Його романи «Південний поштовий» (1929), «Планета людей» (1939), алегорична казка-притча «Маленький принц» (1942) та інші увійшли до золотого фонду світової літератури.

Головними натхненниками творчості і прототипами героїв майбутніх творів стали друзі, кращі авіатори Франції Анрі Гійоме та Мермоз, з якими Антуана звела доля під час опанування ним поштових авіаліній. Це були мужні люди, які цінували справжню чоловічу дружбу. їм письменник присвятив найбільш проникливі сторі­нки своїх книг «Нічний політ» та «Планета людей». Першим великим твором Сент-Екса став роман «Південний поштовий». Він розповів про те, як пілот компанії «Аеропосталь» Жак Берніс шукав у земному коханні ідеал і мету свого життя. Роз­чарувавшись у власних почуттях, він віддав усі сили авіації. Фінал твору трагіч­ний — Берніс загинув від куль арабів. Товариш знайшов його тіло в пустелі і піді­брав пошту. Вона була відправлена «вчасно і за призначенням».

Досконалого кохання шукав для себе і Екзюпері. «Я бажаю зустріти дівчину — красиву, і розумну, і повну чарування, і веселу, і вірну, і таку, що заспокоє... і такої я не знайду. Жінка, що мені необхідна, ніби складається із двадцяти жінок. Я за­надто багато вимагаю.», — так він писав у листах до своєї матері.

У 1925 році Антуан зустрів багату дівчину Луїзу де Вільморен, в яку настільки закохався, що відразу ж запропонував їй руку і серце. Але кокетка Луїза на запро­шення молодого чоловіка відповіла незрозуміло, а через декілька місяців, коли Ан-туан лежав у лікарні після невдалого випробування літака, і зовсім забула про нього.

«Сент-Экзюпери был удивительным человеком, не похожим на других. За кур­носый, вздернутый кверху нос друзья называли его Звездочетом и шутили, что их друг смотрит только в небо. Антуан только улыбался в ответ и продолжал любить людей особой, трепетной любовью. Он был так щедр, что не задумываясь, тратил значительные суммы на друзей и отдавал им последнее, не требуя такого же отно­шения, если сам оставался без денег. Рассказывали, что обладая большим и добрым сердцем, Антуан был слишком рассеян: он мог уснуть в ванне и затопить соседей снизу, вылетая на самолете, забывал закрыть дверь и приземлялся не на нужные полосы».

Високий, двохметровий француз подобався жінкам. Одні його вважали красе-нем, інші говорили, що він непривабливий зовні. Переживши один раз трагічне ко­хання, Антуан був обережний з почуттями, він шукав жінку для серйозних стосун­ків, прагнучи створити з нею міцну родину. «Я требую от женщины успокоить мою внутреннюю тревогу, — писал он матери, — вот поэтому женщина так и необхо­дима мне. Вы не можете себе представить, мама, как тягостно одному, как чувству­ешь свою молодость никчемной».

Одного разу письменникові здалося, що він знайшов той ідеал жінки, який довго шукав. Це була Консуело Крріло — вдова відомого північноамерикансь­кого письменника Гомеса Крріло. Вони познайомились у Буенос-Айресі, але як відбулася зустріч, достовірно невідомо. Через декілька місяців французький льотчик і його аргентинська знайома були вже у Парижі. Іноземка була вітряна і непостійна, шукала пригод, не могла насолоджуватися спокоєм і тому внесла у життя письменника постійні істерики і вияснення відносин. Оточуючі нелюбили її, але Консуело була особистістю неординарною, була начитаною, знала літера­туру, вивчила перську мову, вміла тримати себе у товаристві. Хоча вона не була красунею: маленька на зріст, зі смуглого шкірою і рисами обличчя, далекими від досконалих.

Одного разу дочка російського письменника Олександра Купріна Ксенія позна­йомилася випадково з Консуело: «Она была очень маленькая, очень грациозная, с прелестными руками, изящными движениями... громадные, как звезды, черные гла­за очень выразительные, очень блестащие... Она была интересным существом. С громадной фантазией! Обаятельнейшее существо! Веселая, остроумная».

Консуело полюбляла прикрашати події, розповідати вигадані історії. Дівчина жила у своєму світі, який для оточуючих був незрозумілим. Купріна розповіла, як одного разу вночі Консуело зателефонувала, і плачучи, просила приїхати до неї, бо інакше накладе на себе руки. Ксенія приїхала до аргентинки, а та зустріла її на по­розі, заплакана і вдягнена у все чорне. Вона розповіла подрузі: «Она мне сказала, что он спас ее от всего в жизни.. горя, страха, отчаяния.. И между ними началась большая любовь. Но возлюбленного якобы расстреляли на ее глазах революционе­ры, и она не мыслила жизни без него».

Купріна два тижні не відходила від знайомої, прагнула розрадити її: «Три дня и три ночи я то и дело бегала вытаскивать ее с озера, — рассказывала девшка, — но­чью она не давала мне спать своими отчаянными истериками, и я все боялась, что она либо вскроет вены себе, либо отравится». Одного дня Консуело отримала теле­граму і зраділа. На запитання, що сталося, та відповіла, що її мертвий коханий не хто інший, як Сент-Екзюпері вирішив приїхати і провідати її у заміському будинку: « Понимаешь, я не хотела любить этого человека. Я думала, он меня покинул, из­менил. И вот я придумала, что он умер».

Малоді люди одружилися через кілька місяців після зустрічі в Аргентині, навес­ні 1931 року. Весілля відбулося у Франції. Спочатку молодята жили щасливо, Ан-туан терпів всі витівки дружини, а та вимагала постійної уваги і захоплення. Якщо дружині щось не подобалося, вона била посуд, голосно кричала і показувала кула­ки. Іноді йшла з дому, бродила цілу ніч у кав' ярнях і вранці поверталася назад. Про їхні сварки знало все місто, а Консуело і не думала приховувати це.

Сент-Екзюпері вважав за потрібне воювати з Гітлером. Багато друзів припуска­ли думку, що приводом для цього стало нещасливе сімейне життя.

З початком ІІ світової війни письменника лікарі визнали не придатним до польотів через численні травми і контузії, але він все-таки добивався зарахування у розвідувальну авіагрупу. Там льотчик служив до листопада 1940 року. Події війсь­кових років знайшли відображення у повісті «Військовий льотчик», де війна пока­зана суворою, жорстокою і даремною. Книга наповнена філософським змістом, роздумами про життя і смерть, перемоги і поразку.

Екзюпері було вже близько сорока років, але це не завадило йому добитися до­зволу керувати швидкісним літаком «Лайтнінг П-38»(найбільш швидкісний вини­щувач часів Другої світової війни, на якому дозволяли літати молодим, віком до 35 років, льотчикам). Завдяки втручанню одного із синів Рузвельта Антуан у березні 1944 року був призначений заступником командира 31-ї ескадрильї середніх бом­бардувальників у Сардинії і одержав дозвіл на вісім бойових вильотів. Командир частини так відгукувався про нього: «Він не уникав ризику. Завжди попереду, зав­жди готовий на все!» Ескадрилья за три тижні втратила 17 із 23 екіпажів. Екзюпері відчував свою відповідальність перед людьми. Чим частіше він бачив смерть, тим більше любив і цінував життя, чим довше був у небі, тим ріднішою і ближчою ста­вала для нього земля. «Яхочу брати участь у війні, в ім 'я любові до дітей я не мо­жу не брати в ній участі», — говорив прозаїк.

31 липня 1944 року майор Антуан де Сент-Екзюпері із останнього восьмого ви­льоту не повернувся. Його літак був збитий німецьким винищувачем над Серед­земним морем, неподалік від міста Сен-Рафаель. Смерть прийшла до митця у небі, яке так любив і поетично оспівав у своїх творах.

Не так давно було знайдено доказ загибелі А.де Сент-Екзюпері. Понад 50 років після його таємничого зникнення усі версії смерті письменника будувалися лише на свідченнях очевидців. Його могилою стали неспокійні води Середземного моря. Те, що не змогли зробити оснащені новітніми приладами кораблі, які вже багато років займалися пошуками літака Екзюпері на дні моря, випадково вдалося простій рибальській шхуні «Обрій».

26 вересня 2003 року під час грози, за словами власника шхуни 54річного Жа­наКлода Б'янко, неподалік від берега між Марселем та Каесісом у сіті потрапив блискучий предмет, який виявився срібним браслетом, почорнілим від часу і води. Спочатку на пластині проступило ім' я «Антуан», а потім — прізвище «Сент-Екзюпері».

В оригінальності знахідки сумнівів не було. Повний напис був зроблений у 3 рядки:

Антуан де Сент-Еезюпері;

Консуело — ім'я молодої аргентинки — дружини письменника;

Рейнал і Хічкок — американські видавці, які опублікували «Маленького принца» англійською мовою. Далі була адреса їхньої агенції.

Окрім браслета, було знайдено два алюмінієві уламки, які, найвірогідніше, на­лежали літаку «Лайтнінг П-38», № 223 — бортовий номер машини Сент-Екзюпері. На думку американських експертів, це можуть бути фрагменти кабіни.

Було знайдено також шматок тканини з пілотного комбінезона. Складність до­сліджень полягала у тому, що площа обстеження складала 100 км2 із глибинами від 300 до 600 м, не рахуючи ущелини в 2,7 км. За допомогою гідролокатора було ви­явлено більше 200 великих металевих предметів. Обстеження дна за допомогою спеціального робота конкретних результатів не дало — дно моря вкрите уламками військової техніки. Отож А. де Сент-Екзюпері зник, немов той Маленький принц із його однойменної казки-притчі.

Рідні письменника дуже схвильовані знахідкою, але виявили бажання продов­жити пошуки. Заповітом матері Марі де Сент-Екзюпері було не турбувати його морської гробницями, — зазначив племінник письменника Фредерік д'Аге.

У свідомості своїх сучасників французький письменник залишився «садівником у пустелі життя», який турботливо і завбачливо розкриває у людині її кращі можливос­ті. Свідченням цього став художній доробок . Екзюпері, великий Принц з маленької планети Земля, вчив нас мріяти, любити добро, вибудовувати гідне людини життя.

Одним із найвідоміших творів письменника став його автобіографічний роман «Планета людей». Цей твір складно віднести до конкурентного літературного жа­нру, автор відмовився від цілісного сюжету, єдність твору зумовлена філософськи­ми думками. Більшість критиків визначили жанр як філософський роман, оскільки дану книгу у Франції було відзначено премією, що присвоювали романам. За жанровими ознаками «Планета людей» — синтез репортажу та філософського есе. Твір складався зі вступу і 8 окремих нарисів (есе) — розповіді про життя дру-зів-льотчиків: «Лінія», «Товариші», «Літак», «Літак і планета», «Оаза», «У пусте­лі», «У серці пустелі», «Люди».

Вступ містив головну тему оповідання, — автора турбувала роз'єднаність лю­дей, а для того, щоб об' єднати їх, необхідно пізнати людину. Людина мала великі внутрішні здібності, а сила проявилася у творчій діяльності.

Автор згадав свій перший нічний політ над Аргентиною, перельоти 1926 року на поштових літаках між Францією і Південною Америкою. Анрі Гійоме, товариш письменника, навчив його ремесла льотчика. У «Планеті людей» А. де Сент-Екзюпері вперше розповів про своїх друзів-піонерів французької цивільної авіації Жана Мермоза та Анрі Гійома. Мермоз прокладав нові повітряні шляхи над —Са­харою, потім — над Андами, опанував техніку ночного польоту: «Ніч було прибор­кано, і Мермоз скоряв піски і гори, ніч і море. Не один раз піски і гори, ніч і море поглинали його. Але він повертався і знову рушав у дорогу».

Осмисливши життя через призму своєї професії, Антуан намагався зрозуміти, чим професія льотчика збагачує людину, а через неї і все людство: «Спершу здава­лося — літак віддаляє людину від природи, — але ні, ще більше владними стають її закони». Льотчик мислив масштабами сузір'їв і континентів, він — людина дії.

Роман присвячений другові письменника — льотчику Гійоме. Екзюпері розпо­вів, що той потрапив у снігову бурю в Андах і залишився один серед холодних скель. П' ять днів і ночей Гійоме ішов, не зупиняючись, боровшись за своє життя.

Віра у краще і бажання вижити перемогли: льотчик врятований. У творі автор по­рушив проблему ставлення людини до техніки.

Письменник прагнув осмислити моральні уроки жертовної відданості Мермоза та Гійоме своєму ремеслу. Вони прийшли в авіацію, «як інші йдуть до монастиря». Постало питання про те, заради чого вони працювали і ризикували. Автор відповів, що велич усякого ремесла, можливо, передусім у тому й полягала, що об'єднала людей. А. де Сент-Екзюпері закликав берегти Землю, бо це дім усіх людей, розду­мав над вічними питаннями про щастя, кохання і призначення людини.

«Земля допоможе нам зрозуміти самих себе, як не допоможуть ніякі книги».

«Кохати — це не означає дивитися один на одного, кохати — значить разом ди­витися в одному напрямку».

«Істина — це те, що робить світ простішим, а зовсім не те, що перетворює його в хаос».

«Друзі — це ті, хто єдиним ланцюжком, як альпіністи, здійснюють сходження на одну й ту саму вершину, — так вони і знаходять один одного»

Найголовніше питання, яке прозаїк поставив у романі — у чому полягає істина людини. І нього він дав просту відповідь — «Призначення людини — бути люди­ною на Землі», а це означає, що:

треба прокладати шлях до інших;

вміти відчувати біль іншої людини;

бути відданими справі, як льотчик;

вміти відчувати зв' язок між людьми, бути потрібним;

любити життя, пізнавати його смисл і служити йому;

берегти дім — свою планету;

жити працею і приносити радість;

піклуватись про нащадків, пробуджувати у кожній людині людину.

«Коли ми усвідомимо свою роль на землі, нехай навіть скромну і непомітну, то­ді лише ми будемо щасливими. Тоді ми зможемо жити і помирати спокійно, оскіль­ки те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті».

У розділі «Лінія» йшла мова про внутрішні можливості людини, про могутність її розуму, сили, мужності, стійкості. Ці риси наявні у кожній особистості, але не кожна людина вміла їх розкрити. Екзюпері з прикрістю зазначив про тулузького міщанина-канцеляриста, який добровільно посадив себе у в'язницю обивательсько­го існування, «згорнувся калачиком у своєму буржуазному благополуччі, в рутині». Внутрішня могутність та спрямованість дій виявлялися у творчій праці, у боротьбі із силами природи.

Автор розповів про свій перший політ, він пишався тим, що йому довірили па­сажирів і пошту. Піднімаючись у небо, льотчик не відривався від землі, а навпаки, збагачувався новими знаннями про оточуючий світ, свою планету: «Нам спочатку здавалося, що машина відділяла людину від природи і її великих проблем, але на­справді вона ще більше звертала увагу на них. Сам льотчик сперечався про своє значення з трьома божествами природи: горами, морем і непогодою». Дана супере­чка більшою мірою активізувала сприйняття людини, її пізнавальні можливості, стійкість, витримку, кмітливість та рішучість. Отже, відкривши у практичній діяль­ності світ, людина розкрила і удосконалила себе.

У розділі «Товариш» французький письменник розповів про своїх друзів, просла­влених льотчиків Мермозе та Гійоме. Літак Гійоме потрапив у снігову бурю в Андах, заблукав і зробив вимушену посадку серед скель. Герой опинився загубленим у го­рах, серед льоду, снігу, вітру, без їжі та надії на порятунок. П' ять днів і ночей він бо­ровся за життя, усвідомлював, що сутичка із стихією закінчиться власною поразкою. Перед ним постала проблема: страждати, але боротися, чи визнати себе переможеним і набути спокою. Рішення льотчика було визначено думками про дружину, своїх то­варишів: «Якщо дружина вірить, що я живий, вона вірить, що я йду. І товариші ві­рять, що я йду. Усі вони вірять у мене. Падлюкою я буду, якщо спинюся.». Знайде­ний Гійоме вигукнув: «Ій-богу, я таке зміг, що жодній тварі несила». Абстрагуючись від конкретного прикладу, письменник дав визначення людині: «Велич її душі в свідомості, відповідальності. Відповідальність за себе, за довірену йому пошту, за то­варишів, котрі сподіваються., усвідомлення відповідальності за те нове, що будува­лося там, у живих, до чого і він мусив прикласти руку».

В останньому розділі «Люди» митець узагальнив усі попередні розділи і намага­вся сформулювати, в чому ж полягала істина людини: «Людина - це істота розум­на, вона несе на собі відповідальність за інших людей. Ми лише тоді вільно дихає­мо, коли пов' язані з нашими братами спільною метою, яка лежить над нами. І досвід підказав, що «любити значить не дивитися один на одного, а дивитися в одному напрямку».Проте, щоб людина могла виявити себе у всій величі, необхідні певні суспільні умови. Найстрашніше, коли у людині вбили думку і душу. Антуан де Сен-Екзюпері спостерігав за хлопчиком, який спав, і побачив у ньому творіння життя, майбутнього Моцар та. Але, на жаль, сучасне буржуазне суспільство побу­доване так, що воно знеособило людину і «моцарти» в ній приречені.

У романі письменник висловив думку про суспільство, яке базувалося на гармо­нійних відносинах між людьми і дало простір для творчої енергії людини. Проте шляхи до такого суспільства йому були невідомі, так як він у своїх роздумах відво­лікся від конкретних соціально-політичних проблем.

Тяжіння до притчової манери оповіді зумовило використання автором ряду об-разів-символів. Символіка — один із засобів художнього узагальнення. Образи-символи у Екзюпері прості, однак унікальні: вода, дерево, сад, троянда, садівник, вогонь. Вогники на землі під час нічного польоту — маяки, «живі зірки», «звістка від людини людині», «кожен вогник сповіщав про диво». Для письменника, який більшу частину свого життя провів за межами рідного дому, важлива символіка «дому»,коріння», «зв'язків»: «... не в тому диво, що дім укриває нас і гріє... Диво в тому, що непомітно він передає нам запаси ніжності». Дім пов'язаний зі спогадами дитинства, це духовна батьківщина людини, а тому одна із важливих тем у «Плане­ті людей». Символіка води сягнуло її міфологічного значення: «Треба повірити у воду, як у бога... Вода дорожча за золото, мала крапля води висікала з піску зелену іскру — паросток». Вода в художньому світі А. де Сент-Екзюпері — джерело будь-якого існування, уособлення творчих здібностей, живої сили.

Мова книги вирізнялася поетичністю та простотою, яскравою образністю, но­вою метафоричністю: «клімат смутку», «пейзаж серця», «щільність тиші». Завдяки такому поєднанню непоєднуваного значні істини сприймалися по-новому, незвично розкривався їх зміст, а це змушувало замислитися людину, яка тривожно вдивляла­ся у навколишнє життя, шукала і не знаходила відповіді на одвічні питання.

«Планета людей» — найбільш фактологічний та бібліографічний твір письменника. У попередніх творах особистий досвід митця поєднався із художньою вигадкою, а у цій книзі з' явилися правдиві факти і реальні люди. Здавалося, автор відкинув літерату­рні умовності, відмовив від вигадки, надавши перевагу точності. Екзюпері таким чи­ном обрав найкоротший шлях до читача, висловивши свої думки не лише опосередко­вано — через поетичні образи, а й у прямих авторських сентенціях. У одному з листів автор так визначив свою мету: «Я писав «Планету людей» пристрасно, щоб сказати моєму поколінню: «Ви — жителі однієї планети, пасажири одного корабля». Твір став для читачів яскравою і сильною художньою проповіддю. Перед загрозою війни, що на­сувалася, він оспівав «диво людської свідомості», здатність людей співпрацювати не­зважаючи на всі відмінності в поглядах, закликав до єднання. Роман мав особливий ус­піх у сучасників письменника, насамперед у Франції та США. «Планету людей» читають нині у всьому світі, бо у цій книзі утверджується ідея людської єдності.

«Маленький принц». Усе своє життя Екзюпері сумував за країною дитинства. Вважав, що в кожній людині живе дитина — щира, добра, відверта, але дорослі забу­ли, що колись були дітьми і надали перевагу грошам, владі, кар' єрі та іншим речам, які нічого не були варті, порівняно зі справжніми цінностями, що відкрилися ще в дитинстві. У душі прозаїка змогли гармонійно поєднатися дитина і дорослий, а як це можна зробити, знайшли відповідь у головному творі митця — філософській казці-притчі «Маленький принц» (1942).

«Читаючи і перечитуючи «Маленького принца», — писав журналіст Анатолій Маркуша, — я постійно відчуваю тривогу й легкий сум, і захоплення. Я думаю: наш світ малий, наш світ різноманітний, наш світ живе, балансуючи на грані катаст­рофи. Треба зберегти цей світ для тих, хто ще тільки народився, треба зберегти цей світ від сваволі, дурості, пожежі. І, якщо знайшлась у світі людина, котра спромоглась у найстрашніші роки фашистської епідемії так чисто, так радісно розповісти про пустелю, про Маленького принца, прекрасну троянду й невтомного ліхтарника, справи наші не безнадійні...»

Я вспомнил сказку Сент — Экзюпери,

как мудрый сон, что не любому снится.

Среди пустыни в час глухой зари

услышу голос Маленького принца.

Искал он розу в знойной полумгле

на дальней, им покинутой планете.

И за пять тысяч роз не отдал на Земле

одну, неповторимую на свете.

Её могли в разлуке защипать —

кому страшны четыре

наивных в детской дерзости шипа

от всех недобрых в ненадёжном мире!

Алексей Прасолов

Книги французького льотчика і всесвітньовідомого письменника перекладено багатьма мовами. У передмові до українського видання творів Сент — Екзюпері Анатоль Перепадя написав: «Він став героїчною легендою Франції у той час, коли на зміну героям і легендам приходили виконавці і статистика... Він неухильно йшов до великих істин, переконавшись, що найголовнішого очима не побачиш: найглиб­ше бачиш тільки серцем... »